— Вона щось розповіла? — питає Сімоне.
— Я сказав їм, що ми спіймали Вайлорда та його поплічників,— каже Кеннет. — Не хотів, щоб вони й далі боялися.
Ерік запитально дивиться на нього.
— Довго розповідати, зараз нема часу... — Кеннет зводить дух, а тоді хрипкуватим, утомленим голосом продовжує:— Якась жінка спілкувалась із Беньяміном за кілька днів до його зникнення. Вона вдавала із себе його справжню, біологічну матір.
Сімоне, вивільнившись із обіймів Еріка, втуплює погляд у Кеннета, витирає носа, а тоді питає зовсім тонким, ламким від плачу голосом:
— Його справжню матір?
Кеннет киває:
— Аїда казала, що ця жінка давала йому гроші, допомагала робити уроки.
— Нісенітниця якась, — шепоче Сімоне.
— А ще вона називала його іншим іменем.
Ерік, позирнувши на Сімоне, переводить погляд на Кеннета й просить його продовжувати.
— Так от,— каже той,— Аїда сказала, що ця жінка, яка називалася матір’ю Беньяміна, стверджувала, буцімто його справжнє ім’я — Каспер.
Сімоне бачить, як в Еріка кам’яніє обличчя; її охоплює така тривога, що сонливість ураз геть зникає. Вона питає:
— Що таке, Еріку?
— Каспер? — перепитує той. — Вона називала його Каспером?
— Так, — підтверджує Кеннет.— Аїда спершу не хотіла нічого розповідати, бо обіцяла Беньяміну...
Кеннет замовкає, не договоривши: в Еріка геть побіліло обличчя, і здається, ніби він от-от знепритомніє. Він підводиться, відступає на кілька кроків, а тоді, врізавшись у крісло й ледь не перечепившись об стіл, виходить із палати.
45
Ранок п’ятниці, вісімнадцяте грудня
Ерік мчить сходами вниз до фойє лікарні, протискається крізь натовп підлітків із квітами, мчить далі по брудній підлозі повз дідка в інвалідному кріслі. Під ногами в нього хлюпають мокрі килимки, коли він штовхає двері головного входу. Ерік летить кам’яними сходами, не зважаючи на калюжі й буру сльоту, мчить повз автобус, через дорогу і, продершись крізь невисокі кущі, опиняється на гостьовій парковці. Біжить повз брудні машини, на ходу вихоплюючи ключі. Діставшись до своєї автівки, хутко відмикає двері, сідає, заводить двигун і так різко здає назад, що дряпає крилом бампер сусідньої машини.
Досі важко дихаючи, повертає на захід на Дандеридсвеґен. Якийсь час жене щосили, проте біля Едсберзької школи скидає швидкість, дістає мобільник і телефонує Йоні.
— Це була Лідія Еверс! — ледь не кричить він.
— Хто?
— Беньяміна викрала Лідія Еверс, — серйозним голосом продовжує Ерік.— Я вам казав про неї. Це вона тоді подала на мене заяву.
— Гаразд, перевіримо її, — каже Йона.
— Я вже їду до неї.
— Адреса?
— Будинок на Теннісвеґен у Рутебру, номер не пам’ятаю. Великий червоний будинок.
— Зачекайте на мене десь у...
— Я одразу їду туди.
— Еріку, не робіть дурниць.
— Беньямін помре, якщо не отримає ліки.
— Просто зачекайте на мене...
Ерік обриває розмову, додавши швидкості, проїжджає Норрвікеном, уздовж залізничної колії біля довгого вузького озера, нерозважливо обганяє автівку біля дріжджової фабрики і, відчуваючи, як пульс стукає в скроні, повертає біля гіпермаркету Coop Forum.
Зорієнтувавшись у районі приватних будинків, зупиняється поруч із тією самою ялиновою огорожею, біля якої стояв десять років тому, чекаючи на соціальну працівницю, із якою потім завітав до Лідії. Побачивши з машини будинок, Ерік майже відчуває присутність свого двійника, молодшого на десять років. Згадує, як не знайшлося жодних ознак того, що в будинку живе дитина — жодних іграшок у саду, геть нічого, що свідчило б про те, що Лідія — мати. Утім, вони ж тоді ледь устигли роззирнутись у будинку. Тільки спустились у підвал і повернулися нагору, а тоді Лідія напала на нього з ножем. Ерік пригадує, як вона провела лезом по горлу, не зводячи з нього очей.
Це місце не дуже змінилося — тільки замість піцерії тепер суші-бар, а в усіх садах стоять великі батути, вкриті осіннім листям і снігом. Ерік, лишивши ключ у замку запалювання, виходить із машини й біжить схилом угору. Похапцем здолавши останній відрізок шляху, відчиняє хвіртку та заходить у сад. У високій жовтій траві лежить вогкий сніг. Під порепаною ринвою поблискують бурульки. Засохлі рослини погойдуються у кашпо. Ерік смикає на себе двері — вони замкнені. Зазирає під килимок — кілька мокриць квапливо відповзають із вологого прямокутника на бетонні сходинки. Серце швидко калатає в грудях. Ерік запускає пальці під дерев’яні бильця, але й там не знаходить ключа. Тоді обходить будинок і, висмикнувши камінь із бордюру навколо клумби, жбурляє його в шибку дверей лоджії. Зовнішнє скло розбивається, і камінь, відбившись, падає на траву. Ерік піднімає його й жбурляє ще раз, сильніше. Уся шибка розлітається на друзки. Відчинивши двері, Ерік заходить у спальню, стіни якої обвішані картинами з ангелами й зображеннями індійського гуру Саї Баби.
— Беньяміне! — кричить Ерік. — Беньяміне!
Він продовжує кликати сина, хоча бачить, що будинок давно покинутий: усе темне й нерухоме, повітря затхле, пахне старою тканиною й пилом. Ерік вибігає в передпокій, відчиняє двері до сходів, що ведуть у підвал, аж тут йому в ніс вдаряє страшенний сморід — важкий запах попелу, обвугленої деревини й горілої гуми. Ерік кидається вниз сходами, спотикається, вдаряється плечем об стіну, проте втримується на ногах. Лампи не вмикаються, але у світлі, що проникає з високо розташованих віконець, він бачить, що підвальна кімната вигоріла дотла. Мостини потріскують під ногами. Значна частина приміщення почорніла, проте дещо, здавалося, зовсім не пошкодилось від вогню. Стіл із кахельною стільницею лише трохи вкритий сажею, а от ароматичні свічки на таці розплавилися. Ерік підходить до дверей, що ведуть в іще одне підвальне приміщення. Двері ледве тримаються на петлях, а приміщення за ними геть вигоріло.
— Беньяміне, — зляканим голосом кличе Ерік.
Здіймається хмарка попелу, Ерік мружиться: в очах защипало. Посеред кімнати стоять залишки чогось, схожого на клітку — достатньо велику, аби там вмістилася людина.
— Еріку! — кричить хтось із вулиці.
Ерік, зупинившись, прислухається. Стіни скриплять. Сиплються згорілі шматочки стельових плит. Ерік повільно підходить до сходів. Із вулиці чути приглушене гавкання.
— Еріку!
Голос Йони. Він у будинку. Ерік підіймається сходами. Йона стривожено дивиться на нього.
— Що сталося?
— У підвалі була пожежа, — відповідає Ерік.
— Це все?
Ерік непевним жестом указує в бік підвалу:
— Там залишки клітки.
— Я привіз собаку.
Йона, квапливо пройшовши коридором до передпокою, відчиняє двері й, махнувши рукою, підкликає кінологиню — жінку у формі, з темним волоссям, заплетеним у тугу косу. За нею невідступно йде чорний лабрадор. Жінка, кивком привітавшись із Еріком, просить обох чоловіків почекати зовні, а сама сідає перед собакою й щось йому каже. Йона спершу намагається відвести Еріка, проте, зрозумівши, що йому це не вдасться, відступається.
Лискучий чорний собака жваво бігає по будинку, часто дихаючи й невтомно обнюхуючи речі. Боки тварини часто здіймаються від дихання. Собака цілеспрямовано обшукує кімнату за кімнатою. Ерік лишається стояти в передпокої. Йому зле; відчувши раптовий блювотний поклик, він похапцем виходить із будинку. Біля поліційного фургона стоять двоє поліціянтів, про щось балакаючи. Ерік, вийшовши крізь хвіртку, прямує тротуаром до своєї машини, зупиняється й дістає коробочку з папугою й дикуном. Якусь мить стоїть, стискаючи її в руці, а тоді підходить до каналізаційного стоку й висипає вміст коробочки між прутами решітки. На чолі в нього виступає холодний піт; Ерік облизує губи, ніби збираючись щось сказати після довгого мовчання, а тоді жбурляє слідом саму коробочку й чує сплеск, коли вона падає у воду.
Коли він повертається до саду, Йона так само стоїть перед будинком. Зустрівшись поглядом із Еріком, він хитає головою. Ерік заходить у будинок. Кінологиня, стоячи на колінах перед лабрадором, плескає його по шиї й чеше за вухами.