— А в підвал ви спускалися? — питає Ерік.
— Звісно,— відповідає жінка, не дивлячись на нього.
— А у внутрішній кімнаті були?
— Так.
— Може, собака через попіл не зміг вловити запах?
— Роккі може почути запах трупа, що лежить під водою, на глибині шістдесяти метрів.
— А живих людей?
— Якби там щось було, Роккі б це знайшов.
— Але на вулиці ви ще не шукали, — втручається Йона, що підійшов ззаду до Еріка.
— Я не знала, що треба там шукати.
— Пошукайте, — коротко наказує Йона.
Жінка, знизавши плечима, підводиться.
— Ходімо, — приглушеним, низьким голосом каже вона лабрадору,— ходімо. Підемо пошукаємо на вулиці? Підемо?
Ерік слідом за ними виходить на вулицю, спускається сходами й обходить будинок. Чорний собака бігає туди-сюди серед заростей трави, обнюхує бочку, вода в якій узялася непрозорою кригою, потім нишпорить коло старих фруктових дерев. Небо темне й похмуре. Ерік бачить, що сусід запалив на дереві барвисті гірлянди. Холодно. Поліціянти сіли назад у фургончик. Йона весь час тримається поруч із жінкою й собакою, іноді вказуючи, де шукати. Ерік іде слідом за ними до заднього двору. У глибині саду бачить горбок — і раптом впізнає його. «Це ж місце з тієї фотографії,— думає він. — З фотографії, яку Аїда надіслала Беньямінові перед тим, як він зник». Еріку перехоплює дух. Собака, обнюхавши компост, підходить до горбка, обнюхує і його, сопе, оббігає навколо, обнюхує низький чагарник і задній бік коричневого паркану, повертається, оббігає кошик для листя, а тоді підходить до маленького трав’яного саду, де тонкими паличками з мішечками насіння позначено, що росте в тому чи тому рядку. Чорний лабрадор, неспокійно заскигливши, лягає посеред маленького поля плазом на мокрій, м’якій землі. Від збудження собака здригається всім тілом; кінологиня хвалить його, проте обличчя в неї дуже сумне. Йона різко обертається й підбігає до Еріка, аби не пустити його на поле. Ерік не розуміє, що той кричить і що намагається зробити, проте комісар відводить його від того місця, а потім і з саду.
— Ви маєте сказати мені, що там, — тремтячим голосом каже Ерік.
Йона, кивнувши, тихо відповідає:
— Собака знайшов у землі тіло людини.
Ерік осідає на тротуар біля розподільного щита, не відчуваючи ніг, та й решти свого тіла; бачить, як поліціянти виходять із машини з лопатами, а тоді заплющує очі.
Ерік Марія Барк сидить один у машині Йони Лінни й дивиться на Теннісвеґен крізь вітрове скло. Чорні крони дерев загороджують світло висячих ліхтарів. Чорні розчепірені гілки на тлі темного зимового неба. У роті пересохло, болить обличчя й голова. Щось прошепотівши собі, Ерік виходить із автівки і, переступивши пластикові огороджувальні стрічки, обходить будинок, крокуючи серед високої померзлої трави. Йона стоїть і дивиться на поліціянтів із лопатами. Вони копають мовчки й зосереджено, рухи їхні здаються майже механічними. Розкопане ними маленьке поле перетворилося на велику прямокутну яму. На шматку поліетилену поруч із якимось лахміттям, чорним від землі, лежать фрагменти кісток. Лопати продовжують стукати; нарешті метал вдаряється об камінь і поліціянти випростуються, припинивши копати. Ерік повільно підходить до них, ступаючи важко, ніби кожен крок вартує йому великих зусиль. Йона обертається до нього й широко всміхається. Обличчя в нього втомлене.
— Що там? — шепоче Ерік.
Йона підходить до нього і зазирає в очі:
— Це не Беньямін.
— А хто?
— Тіло пролежало принаймні десять років.
— Це тіло дитини?
— Так. Схоже, їй було близько п’яти років, — відповідає Йона, зіщулившись.
— Отже, в Лідії таки був син, — тихо промовляє Ерік.
46
Субота, дев’ятнадцяте грудня, перша половина дня
Валить мокрий сніг; по майданчику перед будівлею поліції гасає туди-сюди собака, голосно гавкаючи під снігопадом, радісно стрибаючи серед сніжинок, клацаючи зубами й потрушуючи хутром. Ерік дивиться на пса — і його серце стискається. Чоловіку спадає на думку, що він забув, як це — просто існувати. Забув, як це — не думати безперервно про життя без Беньяміна.
Йому зле, руки трусяться від синдрому відміни. Уже майже добу він не пив таблеток, і цієї ночі йому зовсім не вдалося поспати.
Підходячи до широкого входу будівлі, Ерік згадує про старі тканини, що їх Сімоне якось показувала йому на виставці жіночого рукоділля. Вони були схожі на небо в такі дні, як сьогодні: похмурі, щільні, ворсисто-сірі.
Сімоне стоїть у коридорі перед кімнатою допитів. Побачивши Еріка, підходить до нього й бере за руки. Він чомусь почувається вдячним їй за цей жест. Вона бліда й зосереджена.
— Тобі не обов’язково бути присутнім, — пошепки промовляє вона.
— Кеннет казав, що ти б хотіла, аби я прийшов.
Сімоне ледь помітно киває.
— Просто я так... — вона замовкає, тихо відкашлюється, а тоді, ніби зібравшись, промовляє: — Я гнівалася на тебе.
Її очі вологі й почервонілі.
— Я знаю, Сімоне.
— Ну, у тебе принаймні є твої таблетки,— уїдливо зазначає вона.
— Ага.
Вона, відвернувшись від нього, витріщається у вікно. Ерік бачить, яка вона худа, бачить руки, якими вона міцно обіймає себе за плечі. У неї з’явилася гусяча шкіра: з вентиляційних отворів під вікном дме холодне повітря. Нарешті двері кімнати допитів відчиняються, і кремезна жінка в поліційній формі тихо кличе їх:
— Заходьте, будь ласка.
Жінка, розтягнувши блискучі рожеві губи в приязній усмішці, промовляє:
— Мене звати Анья Ларссон. Я братиму свідчення.
Жінка простягає повну руку з акуратним манікюром: довгі нігті нафарбовані червоним лаком, кінчики блищать.
— Це для різдвяного настрою, — радісно пояснює вона, позирнувши на свої нігті.
— Дуже гарно, — спроквола промовляє Сімоне.
Йона Лінна вже сидить у кімнаті. Піджак висить на спинці стільця. Світле волосся стирчить навсібіч і здається немитим. Він не поголився. Коли вони сідають навпроти нього, він серйозно й замислено позирає на Еріка.
Сімоне, тихо прочистивши горло, відпиває води зі склянки, а ставлячи її на стіл, ненароком зачіпає Ерікову руку. Їхні погляди зустрічаються, і Ерік бачить, як губи дружини беззвучно вимовляють «пробач».
Анья Ларссон ставить на стіл між ними цифровий диктофон, натискає на кнопку запису і, перевіривши, чи горить червона лампочка, швидко оголошує час, дату й імена присутніх, а тоді, зробивши коротку паузу, схиляє голову набік і високим привітним голосом промовляє:
— Отже, Сімоне, ми хотіли б почути, що сталося позавчора ввечері у вашій квартирі на Лунтмакаргатан.
Сімоне киває, а тоді, поглянувши на Еріка, опускає очі.
— Я... я була вдома і...
Вона замовкає.
— Наодинці? — питає Анья.
Сімоне хитає головою.
— Зі мною був Сім Шульман, — безвиразно промовляє вона.
Комісар щось занотовує у своєму блокноті.
— Ви маєте якісь припущення щодо того, яким чином Юсеф і Евелін Ек проникли у вашу квартиру?— питає Анья.
— Я навіть і не знаю. Просто я була в душі... — повільно каже Сімоне і на мить вся заливається фарбою. Її шкіра майже відразу знову блідне, проте на щоках лишається яскравий рум’янець.
— Я стояла під душем, коли Сім гукнув, що у двері дзвонять... Ні, стривайте, він крикнув, що дзвонить мій мобільний.
Анья Ларссон повторює:
— Ви стояли під душем і почули, як Сім Шульман кричить, що дзвонить ваш мобільний.
— Так, — пошепки відповідає Сімоне. — Я попросила його взяти слухавку.
— І хто ж телефонував?
— Не знаю.
— Проте він відповів?
— Здається, так. Я майже впевнена, що відповів.
— Котра тоді була година? — раптом запитує Йона.