Сімоне сіпається, ніби доти не помічала його, ніби не впізнала його голосу.
— Не знаю, — винувато промовляє вона, обернувшись до нього.
Комісар із так само зосередженим виразом обличчя питає:
— А приблизно?
Сімоне, знизавши плечима, невпевнено відповідає:
— Десь п’ята.
— Не четверта? — перепитує Йона.
— А чому ви питаєте?
— Просто хочу дізнатися.
— Ви ж уже це знаєте, — промовляє Сімоне, звертаючись до Аньї.
— Отже, п’ята, — каже Йона, записуючи час у блокноті.
— А що ви робили перед тим, як пішли в душ? — питає Анья. — Якщо пригадати всі події дня, може бути легше визначити час.
Сімоне хитає головою. Вигляд у неї дуже втомлений, ледь не посоловілий. Вона не дивиться на Еріка, що мовчки сидить поруч. У нього важко калатає серце.
— Я не знав, — раптом каже він, а тоді знов замовкає.
Сімоне швидко позирає на чоловіка. Той знову озивається:
— Я не знав, що в тебе з Шульманом було...
Вона киває:
— Так, Еріку. Було.
Ерік переводить погляд із дружини на поліціянтку, а тоді на Йону.
— Вибачте, що перебив, — нарешті бурмоче він.
Анья знову доброзичливо звертається до Сімоне:
— Продовжуйте. Розкажіть нам, що сталося. Сім Шульман крикнув, що дзвонить ваш...
— Він вийшов у передпокій і...
Сімоне замовкає, а тоді знову виправляється:
— Ні, не так. Я почула, як Сім каже: «А тепер ще й у двері дзвонять!» чи щось на зразок того. Вимкнула воду, витерлася, обережно прочинила двері й, визирнувши, побачила...
— Чому обережно? — питає Йона.
— Що-що?
— Чому ви відчинили двері обережно, а не як зазвичай?
— Не знаю. У мене було якесь передчуття, щось таке витало в повітрі, відчуття загрози... Важко пояснити...
— Ви що-небудь почули?
— Ніби ні.
Погляд Сімоне втуплений уперед.
— Продовжуйте, — просить її Анья.
— Прочинивши двері, я побачила якусь дівчину, що стояла в коридорі й злякано дивилася на мене. Вона зробила такий жест, ніби хотіла сказати, щоб я сховалася.
Сімоне морщить чоло.
— Я вийшла в передпокій і побачила там Сіма... Він лежав на підлозі... там було стільки крові, і її ставало ще більше, його очі сіпалися, він намагався підняти руки...
Голос Сімоне тихішає й переривається, і Ерік розуміє, що вона ледве стримується, аби не розплакатись. Йому дуже хочеться втішити дружину, підтримати її, взяти за руку чи обійняти, проте він не зважується на це, боячись, що вона відштовхне його чи розсердиться.
— Може, зробимо перерву? — м’яко питає Анья.
— Я... я...
Сімоне різко замовкає, тремтячими руками підносить до губ склянку з водою і, важко ковтнувши, проводить рукою по очах.
— Вхідні двері були замкнені, у нас замок із подвійною безпекою, — продовжує вона вже спокійнішим голосом.— Дівчина сказала, що він забрав ключ із собою на кухню, тож я вирішила пробратись у кімнату Беньяміна й увімкнути його комп’ютер.
— Увімкнути комп’ютер? Навіщо? — питає Анья.
— Я хотіла, щоб він подумав, ніби я там, у кімнаті. Щоб він почув шум комп’ютера й побіг туди.
— Хто це — він?
— Юсеф.
— Юсеф Ек?
— Так.
— Як ви дізналися, що це він?
— Тоді я цього не знала.
— Ясно, — каже Анья. — Продовжуйте.
— Я ввімкнула комп’ютер, а тоді сховалась у ванній. Коли почула, що вони прийшли в кімнату Беньяміна, то пробралася на кухню й узяла там ключ. Дівчина весь час намагалась обдурити Юсефа й указувала йому, де шукати, аби відвернути його увагу, їх було чутно — проте я, здається, зачепила картину в передпокої, бо Юсеф раптом пішов у моєму напрямку. Дівчина намагалася його зупинити, схопила його за ноги, а він... — вона важко ковтнула. — Ну, він вирвався. Тоді вона прикинулася пораненою. Вимазалася Сімовою кров’ю, лягла й удала, ніби вмерла.
На мить стає тихо. Сімоне дихає так, ніби кожен подих дається їй насилу.
— Продовжуйте, Сімоне, — тихо просить Анья.
Сімоне, кивнувши, коротко доказує:
— Юсеф, побачивши це, повернувся до неї. І коли він схилився над сестрою, та встромила ніж йому в бік.
— Ви бачили, хто поранив Сіма Шульмана?
— Юсеф.
— Ви бачили, як це сталося?
— Ні.
У кімнаті стає тихо.
— Евелін Ек врятувала мені життя, — шепоче Сімоне.
— Ви хочете ще щось додати?
— Ні.
— Тоді дякую за співпрацю, допит завершено, — промовляє жінка й простягає свою руку з морозно-блискучими нігтями, аби вимкнути диктофон.
— Стривайте, — каже Йона.— То хто ж телефонував?
Сімоне дивиться на нього так, неначе щойно прокинулася. Вона ніби знов забула про його існування.
— Хто телефонував на ваш мобільний?
Вона хитає головою.
— Я не знаю. Я не знаю навіть, куди він подівся — мій мобільний. Я...
— Це не страшно, — спокійно промовляє Йона.— Ми його знайдемо.
Анья Ларссон кілька митей чекає, запитально дивлячись на них, а тоді вимикає диктофон.
Сімоне підводиться, ні на кого не дивлячись, і повільно виходить із кімнати. Ерік, квапливо кивнувши комісарові, рушає за нею.
— Зачекай, — гукає її він.
Сімоне, зупинившись, обертається до нього.
— Зачекай, я тільки хочу... — Він замовкає, побачивши її беззахисне обличчя, бліде ластовиння коркового кольору, широкий рот і світлі зелені очі. Не кажучи ні слова, вони обіймаються, утомлені й сумні.
— Ну ось, — каже він. — Ось.
Цілує її волосся, світло-руді кучері.
— Я нічого вже не розумію, — шепоче вона.
— Хочеш, я спитаю, де тут можна перепочити?
Сімоне, обережно вивільнившись із його обіймів, хитає головою.
— Я мушу знайти свій телефон, — серйозно каже вона.— Треба з’ясувати, хто тоді телефонував.
Йона з піджаком на плечі виходить із кімнати для допитів.
— Її мобільний телефон тут, у будівлі? — запитує в нього Ерік.
Йона, кивнувши в бік Аньї Ларссон, що вже прямує до ліфтів, каже:
— Це Анья має знати.
Ерік збирається побігти за нею, проте комісар жестом зупиняє його, а тоді дістає свій мобільний і натискає номер швидкого набору.
— Безцінна моя, нам потрібен від тебе один папірець,— невимушено промовляє він.
Скорчивши невдоволену гримасу, жінка обертається до них, і тепер вони прямують назустріч одне одному.
— Анья, коли влаштувалася до нас, була справжньою атлеткою, — каже Йона. — Незрівнянна плавчиня батерфляєм, прийшла восьмою на Олімпійських іграх...
— Що тобі за папірець потрібен? Туалетний? — вигукує Анья.
— Ну не гнівайся...
— Забагато балакаєш.
— Я просто трохи похвалився тобою.
— Ну звісно, — з посмішкою відгукується вона.
— У тебе є список предметів, які ми віддали в лабораторію?
— Ще не готовий. Доведеться тобі самому піти й перевірити.
Усі разом вони рушають до ліфтів. Під час спуску над головами в них гримлять троси, а кабіна скрипить. Анья виходить на третьому поверсі й устигає помахати їм, коли двері вже зачиняються.
У бюро на першому поверсі сидить високий чоловік, що нагадує Еріку одного з родичів. Вони квапливо проходять коридором із дверима, дошками оголошень і вогнегасниками в плексигласових шафках. У лабораторії набагато світліше; працівники здебільшого одягнені в лікарські халати. Йона тисне руку дуже товстому чоловікові, що, назвавшись Еріксоном, проводить їх до іншого приміщення, де на столі зі сталевою стільницею розкладено купу речей. Ерік їх упізнає. У двох різних металевих мисках лежать два кухонні ножі з темними плямами. Ерік бачить знайомий рушник, килимок із передпокою, кілька пар туфель і мобільний телефон Сімоне, покладений у файл. Йона, вказуючи на телефон, каже:
— Ми хочемо дещо на ньому подивитися. Його вже перевірили?
Товстун підходить до списку, що висить над речами, пробігає його очима, а тоді повільно промовляє: