— Ніби так. Так, зовні мобільник перевірили.
Йона, діставши телефон із файлу, протирає його шматочком паперу, а тоді невимушено простягає Сімоне. Вона зосереджено натискає кілька кнопок, аби зайти в список телефонних дзвінків, потім щось бурмоче, аж раптом, поглянувши на дисплей, притискає долоню до рота, аби приглушити крик.
— То... то був Беньямін, — затинаючись, вимовляє вона.— Останній дзвінок був від Беньяміна.
Усі юрмляться навколо телефона. Ім’я «Беньямін» кілька разів блимає, а тоді в телефоні сідає батарея.
— Шульман розмовляв із Беньяміном? — голосно питає Ерік.
— Не знаю, — жалібно відповідає Сімоне.
— Але ж він відповів? Мені тільки це треба знати.
— Я була в душі. Мабуть, він узяв слухавку перед тим, як...
— Чорт, та ти ж бачиш, пропущений дзвінок чи не...
— Не пропущений, — перебиває Сімоне.— Але я не знаю, чи встиг Шульман щось почути чи сказати, перш ніж відчинив Юсефові.
— Гніватися немає сенсу, — з удаваним спокоєм промовляє Ерік.— Але ми мусимо дізнатися, чи сказав Беньямін що-небудь.
Сімоне, обернувшись до Йони, запитує:
— Адже всі мобільні розмови, мабуть, десь записуються?
— На те, щоб отримати розшифровку, може піти кілька тижнів, — відповідає комісар.
— Але...
Ерік, поклавши руку дружині на плече, каже:
— Ми маємо поговорити з Шульманом.
— Це неможливо, він у комі, — збентежено каже Йона.— Я ж уже казав.
— Ходімо, — кличе Ерік Сімоне, прямуючи до виходу.
47
Субота, дев’ятнадцяте грудня друга половина дня
Сімоне сидить у машині поруч із Еріком, іноді позирає на нього, а тоді відводить очі й витріщається у вікно. Дорога, перетнута посередині смужкою коричневої багнюки, із шумом тікає назад. Машини перед ними рухаються нескінченною миготливою валкою, а повз вікна, одноманітно поблискуючи, проносяться вуличні ліхтарі. Сімоне нічого не каже про сміття на задньому сидінні й на підлозі, біля її ніг: порожні пляшки з-під води, коробку з-під піци, газети, пластикові склянки, серветки, порожні пакети від чіпсів й обгортки від цукерок.
Ерік акуратно веде автівку в напрямку Дандеридської лікарні, де лежить у комі Шульман. Він точно знає, що зробить, коли приїде. Позирає на дружину. Вона схудла, обличчя тривожне, кутики рота сумно опущені. Сам він почувається майже моторошно зібраним. Події останніх днів видаються в його пам’яті кришталево-прозорими, цілковито ясними. Йому здається, що він розуміє, що й чому сталось із ним та його сім’єю. Коли вони минають Крефтрікет, він починає пояснювати дружині, до чого дійшов у своїх думках.
— Коли ми зрозуміли, що Юсеф Беньяміна викрасти не міг, Йона велів мені як слід покопатись у своїх спогадах,— промовляє він у тиші салону. — Тож я став шукати у своєму минулому когось, хто міг би захотіти помститися мені.
— І що ти знайшов? — питає Сімоне.
Краєм ока Ерік бачить, що дружина повернула до нього обличчя, і розуміє: вона готова слухати.
— Знайшов групу гіпнотерапії, яку залишив... То було всього десять років тому, але я геть припинив про неї думати, вирішивши назавжди покінчити з гіпнозом. Та коли я почав згадувати про цю групу, мені стало здаватися, ніби вона нікуди не поділася, ніби мої пацієнти весь цей час стояли осторонь, чекаючи на мене.
Ерік бачить, як дружина киває. Він продовжує говорити, описує теорії, які з’явились у нього впродовж сеансів групової гіпнотерапії, розповідає про напружені стосунки між деякими з пацієнтів, про свої намагання досягти балансу в групі, про втрачену довіру.
— Коли я зрозумів, що в мене нічого не вийшло, то пообіцяв ніколи й нікого більше не гіпнотизувати.
— Ясно.
— Але я порушив цю обіцянку, коли Йона переконав мене, що єдиним способом урятувати Евелін Ек є гіпноз.
— Ти думаєш, все це з нами сталося через те, що ти його загіпнотизував?
— Не знаю...
Якийсь час помовчавши, Ерік каже, що він, можливо, розбурхав чиюсь приховану ненависть — ненависть, яку можна було приборкати тільки обіцянкою назавжди покінчити з гіпнозом.
— Пам’ятаєш Еву Блау? — продовжує він. — Вона постійно то впадала у психоз, то поверталась до нормального стану. Ти сама знаєш: погрожувала мені, казала, що зламає мені життя.
— Я так і не збагнула, чому вона це робила, — тихо каже Сімоне.
— Вона когось боялася. Тоді я вважав її стан параноєю, але тепер майже впевнений, що її залякала Лідія.
— Отже, буває, що параноїкам справді хтось загрожує.
Ерік повертає до довгих блакитних будівель Дандеридської лікарні. По вітровому склу стукає дощ.
— Може, це саме Лідія й порізала їй обличчя, — каже він зовсім тихо, ніби самому собі.
Сімоне, сіпнувшись від несподіванки, питає:
— Їй хтось порізав обличчя?
— Я тоді думав, що вона сама себе порізала, адже це доволі звична річ, — каже Ерік. — Відрізала собі кінчик носа, прагнучи відчути бодай щось інше, уникнути того, що дійсно завдавало їй болю.
— Стривай, стривай, — схвильовано перебиває Сімоне. — У неї був відрізаний ніс?
— Кінчик носа.
— Ми з татом знайшли хлопчика, у якого був відрізаний кінчик носа. Тато тобі не розповідав? Хтось погрожував хлопчикові, залякав його й побив за те, що він ображав Беньяміна.
— Лідія.
— Це вона викрала Беньяміна?
— Так.
— Чого вона хоче?
Ерік, пильно подивившись на дружину, каже:
— Дещо ти вже знаєш. Лідія під гіпнозом зізналася, що замкнула свого сина Каспера в клітці в підвалі й змушує його їсти гнилу їжу.
— Каспера? — повторює Сімоне.
— Коли ви переказали мені слова Аїди про якусь жінку, що називала Беньяміна Каспером, я зрозумів, що це Лідія. Поїхав до її будинку в Рутебру, увірвався в нього, проте там нічого не було — будинок давно покинутий.
Ерік швидко проїжджає вздовж рядів припаркованих машин і, не знайшовши вільного місця, розвертає машину й прямує до головного входу лікарні.
— У підвалі була пожежа, що згасла сама собою, — продовжує він. — Схоже, його хтось навмисне підпалив, проте там досі стоять залишки великої клітки.
— Але ж ніякої клітки не було, — каже Сімоне. — Хіба не з’ясували, що в Лідії ніколи не було дітей?
— Йона привіз собаку, натренованого на пошук трупів, і той знайшов у саду рештки дитячого тіла, закопаного близько десяти років тому.
— Боже... — пошепки вимовляє Сімоне.
— Так.
— То це сталося, коли...
— Думаю, вона вбила свого сина, коли збагнула, що її викрили, — підсумовує Ерік.
— Отже, ти мав рацію, — прошепотіла Сімоне.
— Схоже, що так.
— І тепер вона хоче вбити Беньяміна?
— Я не знаю... Вона, мабуть, досі в усьому звинувачує мене. Якби я не гіпнотизував її, вона могла б і свого сина живим лишити.
Ерік замовкає, згадавши голос Беньяміна, коли той телефонував йому. Як він намагався показати, що йому не страшно. Згадує, як він сказав про «старий замок». Отже, йшлося про «старий замок» Лідії — будинок, де вона виросла, де скоювала злочини і, ймовірно, сама зазнавала насильства. Але вона могла відвезти Беньяміна й не до «старого замку», а куди завгодно.
Ерік зупиняє машину перед головним входом лікарні й вискакує з неї, не думаючи ні про те, аби замкнути двері, ні про плату за стоянку. Вони пробігають повз сумний засніжений фонтан, повз тремтячих від холоду курців у халатах, забігають крізь шиплячі двері й піднімаються ліфтом до того відділення, де лежить Сім Шульман.
У палаті стоїть густий квітковий запах від величезних пахучих букетів у вазах на вікні. На столі — пачка листівок і листів від схвильованих друзів і колег.
Ерік дивиться на чоловіка, що лежить на ліжку: впалі щоки, ніс, повіки. Живіт розмірено піднімається й опускається, повторюючи ритм подачі кисню апаратом штучної вентиляції легень. Шульман у безнадійному вегетативному стані, його життя тепер підтримує низка пристроїв, без яких він надалі обходитись не зможе. З розрізу в передній частині шиї стирчить дихальна трубка, а живлення надходить крізь гастростомічну трубку — зонд, вставлений просто в шлунок і закріплений на животі.