— Сімоне, ти поговориш із ним, коли він прокинеться, і...
— Ти не зможеш його розбудити, — різко перебиває його вона. — Він у комі, Еріку, мозок ушкоджений через утрату крові. Він ніколи не прокинеться, ніколи більше не заговорить.
Вона витирає сльози зі щік.
— Ми маємо дізнатися, що йому сказав Бенья...
— Годі!— вигукує вона, а тоді заливається гіркими слізьми.
У палату зазирає медсестра, але, побачивши, як Ерік обіймає тремтячу Сімоне, вирішує не заходити.
— Я зроблю йому укол золпідему, — шепоче Ерік у її волосся.— Це сильне снодійне, що може вивести людину з коматозного стану.
Він відчуває, як вона хитає головою.
— Що ти кажеш?
— Воно діє дуже недовго.
— Я тобі не вірю, — непевним голосом каже Сімоне.
— Снодійне сповільнить ті надактивні процеси в мозку, що зумовлюють кому.
— І він тоді прокинеться? Ти це хочеш сказати?
— Він ніколи не видужає, Сіксан, його мозок надто серйозно ушкоджений. Проте завдяки цьому снодійному він, можливо, отямиться на кілька секунд.
— То що я маю зробити?
— Іноді пацієнти, яким вводять цей засіб, кажуть кілька слів, іноді просто дивляться.
— Але ж робити таке, мабуть, не можна?
— Я не збираюся просити дозволу. Зроблю укол, а ти поговориш із ним, коли він отямиться.
— Гаразд, мерщій, — погоджується Сімоне.
Ерік хутко виходить із палати, аби принести все необхідне для уколу. Сімоне лишається стояти біля ліжка Шульмана, тримаючи його за руку й дивлячись на нього. Смагляве обличчя здається спокійним, різкі риси майже розгладились від розслаблення. Завжди іронічно зігнуті чуттєві губи тепер безмовно розтулені. Зникла навіть задумлива зморшка між чорними бровами. Сімоне обережно гладить чоло митця й думає, що й надалі виставлятиме його роботи в себе в галереї: видатні художники ніколи не вмирають.
Повернувшись у палату, Ерік мовчки підходить до Шульмана й, ставши спиною до дверей, обережно засукує рукав його лікарняної піжами.
— Готова? — питає він дружину.
— Так, — відповідає вона. — Я готова.
Ерік дістає шприц, вколює його у внутрішньовенний катетер і повільно вводить жовтувату рідину, що, маслянисто змішавшись із прозорою субстанцією, вливається в кров Шульмана крізь голку, встромлену в його ліктьовий згин. Засунувши шприц у кишеню, Ерік розстібає куртку, знімає електроди з грудей Шульмана й приліплює їх на свої груди, прищіпку з його пальця надіває на свій, а тоді стає поряд із Шульманом, вдивляючись у його обличчя.
Нічого не відбувається. Живіт Шульмана рівномірно, механічно піднімається й опускається завдяки апарату штучної вентиляції легень.
У Еріка пересохло в роті, його починає морозити.
— Ходімо? — питає Сімоне, помовчавши.
— Зачекай, — шепоче Ерік.
Повільно цокає наручний годинник. Із квітки на вікні падає пелюстка й, покружлявши, із тихим шурхотом опускається на підлогу. У скло зрідка постукують краплі дощу. Десь у далекій палаті сміється жінка.
Раптом зсередини Шульманового тіла чується дивне шипіння — ніби слабкий вітер дме в прочинене вікно.
Сімоне відчуває, що в неї змокли пахви й тілом стікає піт. Ситуація викликає в неї клаустрофобію, вона почувається загнаною в кут. Їй хочеться вискочити геть із палати, проте вона не може відірвати погляд від Шульманової шиї. Їй раптом здається, ніби його шийна артерія пульсує частіше. Ерік важко дихає; коли він нахиляється над Шульманом, Сімоне бачить, як чоловік нервує. Закусивши нижню губу, він знову дивиться на годинник. Нічого. Металево сичить апарат штучної вентиляції легень. Хтось проходить повз двері палати — скриплять колеса візка, а тоді знову западає тиша. Чути тільки, як ритмічно працює апарат.
Раптом звідкись чується слабке дряпання. Ерік відходить убік. Дряпання не припиняється. Сімоне розуміє: воно йде від Шульмана. Його вказівний палець сіпається по натягнутому простирадлі. Сімоне відчуває, як у неї частішає пульс; вона хоче щось сказати Ерікові, аж тут Шульман розплющує очі й втуплює в неї дивний погляд. Його губи розтягаються в зляканій гримасі. Язик мляво ворушиться, підборіддям стікає цівка слини.
— Це я, Сіме. Це я, — каже вона, беручи його руку у свої. — Я хочу спитати в тебе дещо дуже важливе.
Пальці Шульмана повільно тремтять. Вона розуміє, що він бачить її; раптом його очі закочуються, рот напружується, а жили на скронях сильно набрякають.
— Ти взяв слухавку, коли мені зателефонував Беньямін. Пам’ятаєш?
Ерік, на грудях якого наліплені електроди Шульмана, бачить на екрані, як частішає його власне серцебиття. Ноги Шульмана сіпаються під простирадлом.
— Сіме, ти мене чуєш? — кличе Сімоне. — Це я, Сімоне. Ти мене чуєш, Сіме?
Його зіниці повертаються на місце, проте відразу скошуються. У коридорі біля дверей чути швидкі кроки й вигук якоїсь жінки.
— Ти взяв слухавку на моєму мобільному, — повторює Сімоне.
Він ледь помітно киває.
— То був мій син, — продовжує вона. — Беньямін телефонував мені.
Його ноги знов починають тремтіти, очі закочуються, язик вивалюється з рота.
— Що сказав Беньямін? — питає Сімоне.
Шульман ковтає, повільно рухає щелепами, його повіки опускаються.
— Сіме, що він сказав?
Він хитає головою.
— Нічого не сказав?
— Не... — Шульман зі свистом намагається щось сказати.
— Що-що?
— Не Бенья... — майже беззвучно вимовляє він.
— Він нічого не сказав? — знов питає Сімоне.
— То був не він, — каже Шульман тонким, переляканим голосом.
— Що?
— Уссі?..
— Що ти кажеш?— допитується Сімоне.
— Телефонував Юссі...
У Шульмана тремтять губи.
— Звідки він телефонував? — підказує Ерік. — Спитай, звідки телефонував Юссі.
— Де він був? — питає Сімоне. — Не знаєш?
— Удома,— тонким голосом відповідає Шульман.
— А Беньямін був із ним?
Шульман повертає голову набік, його рот слабне, на шкірі підборіддя з’являється зморшка. Сімоне нервово дивиться на Еріка, не знаючи, що робити.
— А Лідія там була? — питає Ерік.
Художник позирає вгору, зіниці скошуються вбік.
— Лідія теж була там? — питає Сімоне.
Шульман киває.
— Юссі казав щось про?..
Шульман тонко стогне, і Сімоне замовкає. Гладить його по щоці. Раптом він дивиться їй в очі й дуже чітко промовляє:
— Що сталося? — а тоді знов упадає в кому.
48
Субота, дев’ятнадцяте грудня, друга половина дня
Анья заходить у кабінет Йони і мовчки простягає йому папку та чашку глінтвейну. Він підводить очі й позирає на її кругле рожеве обличчя. Анья не всміхається — це на неї не схоже.
— Дитину ідентифікували, — коротко пояснює вона, тицяючи пальцем у папку.
— Дякую.
«Ненавиджу дві речі, — думає Йона, роздивляючись коричневу картонну папку. — Перша — коли тебе змушують закінчити справу, облишити неідентифіковані тіла, незнайдених ґвалтівників, грабіжників, безкарні побої й убивства. А друга — протилежне, тобто коли нерозкриті справи розкриваються. Адже коли знаходиш відповідь на стару загадку, вона рідко виявляється такою, як хотілося».
Йона розгортає папку й починає читати. Тіло дитини, знайдене в саду Лідії Еверс, належало хлопчикові, якого вбили, коли йому було п’ять років. Найімовірніша причина смерті — перелом тім’яної кістки внаслідок удару тупим предметом. Крім того, на скелеті виявлено низку загоєних і напівзагоєних ушкоджень, що вказують на багаторазові тяжкі побої. «Жорстокі фізичні покарання?» — приписав судовий лікар зі знаком питання. Побої були настільки сильними, що призвели до переломів кісток і тріщин у скелеті. Побиття важким предметом, вочевидь, було спрямоване насамперед на спину й плечі. Крім того, поганий стан кісток свідчить про те, що дитину морили голодом.