Комісар якусь мить сидить, витріщаючись у вікно. До цього він так і не може звикнути. Він не раз казав собі: того дня, коли я звикну до таких речей, я залишу посаду в кримінальній поліції. Запустивши руку в густе волосся й насилу ковтнувши, Йона повертається до читання.
Отже, загиблого хлопчика ідентифікували. Його звали Юан Самуельссон, батьки заявили про його зникнення тринадцять років тому. Мати, Ісабелла Самуельссон, за її власними словами, перебувала із сином в саду, коли в будинку задзвонив телефон. Вона пішла до будинку одна, і за ті двадцять чи тридцять секунд, що знадобилися їй, аби підняти слухавку й покласти її назад, коли на тому кінці ніхто не відповів, дитина зникла.
Юану було два роки, коли він зник.
А вбили малого, коли йому було п’ять.
Після цього його рештки десять років пролежали в саду Лідії Еверс.
Від запаху глінтвейну в чашці Йону раптом починає нудити. Він підводиться й прочиняє вікно. Визирає вниз, на внутрішнє подвір’я будівлі поліції, на розлогі гілки дерев біля огорожі й порожній мокрий асфальт.
Лідія три роки тримала в себе хлопчика, подумав комісар. Три роки приховувала страшну таємницю. Три роки побоїв, голоду й страху.
— Йоно, з тобою все гаразд? — питає Анья, просунувши голову в двері його кабінету.
— Поїду поговорю з батьками.
— Це й Ніклассон може зробити.
— Не може.
— Як щодо де Геера?
— Це ж моя справа. Поїду...
— Гаразд.
— Зможеш поки знайти для мене кілька адрес?
— Ну, звісно, що зможу, — з усмішкою відповідає вона.
— Лідія Еверс — я хотів би знати, де вона мешкала останні тринадцять років.
— Лідія Еверс? — повторює Анья.
Йона з важкою головою надягає зимову куртку й хутряну шапку та вирушає до Ісабелли та Юакіма Самуельссонів, аби повідомити їх про те, що, на жаль, знайшли тіло їхнього сина Юана.
Анья телефонує Йоні, коли той виїжджає з міста.
— Швидко ти,— чоловік старається надати голосу веселості, але йому не вдається.
— Це ж усе-таки моя робота, любий, — щебече Анья.
Йона чує, як помічниця зітхає. Із засніженого поля здіймається в повітря зграя чорних птахів — комісару, що помічає їх краєм ока, вони здаються схожими на важкі краплі. Згадавши дві фотографії Юана, що були в папці, він ледве стримується, аби не вилаятись уголос. На одній фотографії кудлатий хлопчик у костюмі поліціянта регоче на весь рот. На іншій — рештки кісток, розкладені з акуратно припасованими номерками на металевому столі.
— Хай йому грець, от лайно... — бурмоче він собі під ніс.
— Ану тихо! — обурено окликає його Анья.
— Вибач, Аньє, тут просто одна машина...
— Гаразд, гаразд. Але взагалі-то я не дуже полюбляю лайку.
— Знаю, — втомлено каже Йона. Сперечатись у нього немає сил.
Анья, схоже, нарешті збагнувши, що йому зараз не до жартів, безвиразним голосом доповідає:
— Будинок, де знайшли рештки Юана Самуельссона, — це оселя батьків Лідії Еверс. Вона там виросла, це її єдина адреса.
— А живих родичів у неї немає — батьків, братів, сестер?
— Зачекай, я дивлюся. Ніби нема... Батько невідомий, мати померла. Схоже, вона Лідію виховувала зовсім недовго.
— А братів чи сестер немає? — знов питає Йона.
— Ні, — відповідає Анья, і він чує, як вона шарудить паперами.— Хоча стривай, — раптом вигукує вона. — Був у неї молодший брат — проте, схоже, помер зовсім маленьким.
— І Лідії тоді було... скільки їй тоді було років?
— Десять.
— Вона завжди жила в цьому будинку?
— Цього я не казала, — заперечує Анья. — Вона мешкала в іншому місці, навіть кілька разів...
— У якому? — терпляче питає Йона.
— Уллерокер, Уллерокер, Уллерокер.
— Психлікарня?
— Ну, якщо точніше, то психіатрична клініка. Але так.
Повернувши на вузьку дорогу в Сальтшебадені, де досі мешкають батьки Юана Самуельссона, Йона одразу бачить їхню домівку — будинок темно-червоного кольору з двосхилим дахом, побудований у вісімнадцятому столітті. У саду стоїть старий ігровий будиночок, а за горбистою ділянкою вгадується важка чорна вода.
Йона проводить долонями по обличчю, перш ніж вийти з автівки. Як він усе це ненавидить! Узбіччя вирівняної граблями гравійної доріжки акуратно викладене бруківкою. Йона підходить до вхідних дверей і дзвонить, чекає, потім дзвонить іще раз. Нарешті за дверима чується чийсь голос:
— Відчиняю!
Клацає замок, і двері відчиняє дівчинка-підліток. Очі підведені чорною тушшю, волосся пофарбоване в бузковий колір.
— Здрастуйте, — здивовано каже вона, витріщаючись на Йону.
— Мене звати Йона Лінна, я з Національної кримінальної поліції. Є вдома хтось із батьків?
Дівчинка киває й обертається, аби покликати їх, проте в дальньому куті передпокою вже стоїть жінка середнього віку. Її погляд прикутий до комісара.
— Амандо, — зляканим голосом каже жінка, — спитай його... спитай, чого він хоче.
Йона хитає головою.
— Мені б не хотілося, стоячи на ґанку, говорити те, про що я прийшов повідомити. Дозволите мені зайти?
— Авжеж, — шепоче мати Аманди.
Йона переступає поріг і зачиняє за собою вхідні двері. Дивиться на дівчинку — у неї затремтіла нижня губа. Тоді переводить погляд на матір, Ісабеллу Самуельссон. Та склала руки на грудях, обличчя бліде. Йона, глибоко зітхнувши, тихо промовляє:
— Мені дуже, дуже шкода. Ми знайшли рештки Юана. Мати затулює рота кулаком, і з її горла виривається приглушений стогін. Вона хапається за стіну, проте з’їжджає й осідає на підлогу.
— Тату! — кричить Аманда. — Тату!
Сходами з верхнього поверху біжить чоловік. Побачивши заплакану дружину на підлозі, він повільно підходить до неї. З його обличчя й губ немов стерлись усі барви. Чоловік переводить погляд із дружини на дочку, потім на Йону.
— Юан,— тільки й вимовляє він.
— Ми знайшли його рештки, — стиха відповідає комісар. Вони сідають у вітальні. Дівчинка обіймає безутішно згорьовану матір. Батько досі має на диво спокійний вигляд. Комісару й раніше траплялося бачити подібне. Деякі чоловіки, а іноді, хоча й рідко, і жінки, не виказують жодних явних емоцій, а тільки продовжують розмовляти й ставити питання. Йоні добре знайомий по-особливому порожній вираз у їхніх голосах, коли вони розпитують про подробиці.
Йона знає: це не байдужість. Це боротьба. Відчайдушне намагання розтягнути ті миті, що лишилися до настання болю.
— Як ви його знайшли? — пошепки питає мати між нападами ридань. — Де ви його знайшли?
— Ми шукали іншу дитину в оселі людини, підозрюваної у викраденнях, — пояснює Йона. — Наш собака почув запах тіла... він указав нам на місце в саду... Юан помер десять років тому, так визначив судовий лікар.
Юакім Самуельссон підводить погляд.
— Десять років?
Він хитає головою, а тоді шепоче:
— Але ж Юан зник тринадцять років тому.
Йона киває і, почуваючись геть виснаженим, пояснює:
— У нас є підстави вважати, що людина, яка викрала вашого сина, три роки тримала його під замком...
Йона, опустивши погляд, змушує себе заспокоїтись, а тоді знов підводить голову.
— Юана три роки тримали в підвалі, — продовжує він,— до того, як злочинець позбавив його життя. Юану було п’ять років, коли він помер.
Цієї миті досі непроникний вираз обличчя батька розбивається, його вперті намагання зберегти спокій розлітаються вщент, мов тонке скло. Бачити це нестерпно. Він не відводить очей від Йони, але обличчя його стискається, і по щоках починають стікати у відкритий рот струмені сліз. Повітря розривають уривчасті, страшні схлипування.
Йона роззирається. На стінах — світлини в рамках. Він упізнає фотографію з папки — дворічний малюк Юан у костюмі поліціянта. Крім того є фотографія дівчинки з конфірмації. А ось батьки, сміючись, піднімають новонародженого перед об’єктивом. Йона чекає, нервово ковтаючи слину. Як же він ненавидить такі справи. Але це ще не все.