— Я маю з’ясувати ще дещо, — сказав він і терпляче почекав, коли вони достатньо заспокояться, аби зрозуміти, про що він їх питає. — Ви коли-небудь чули про жінку на ім’я Лідія Еверс?
Мати здивовано хитає головою. Батько, кілька разів заплющивши й розплющивши очі, швидко промовляє:
— Ні, ніколи.
Аманда шепоче:
— Це вона... це вона викрала мого брата?
Йона, серйозно поглянувши на неї, відповідає:
— Так ми вважаємо.
Коли Йона підводиться, долоні в нього мокрі, по боках струменить піт.
— Мені дуже шкода, — повторює він. — Мені справді дуже шкода.
Він кладе на стіл перед ними свою візитівку й лишає їм телефон куратора й групи підтримки.
— Зателефонуйте мені, якщо будь-що згадаєте чи просто захочете поговорити.
Прямуючи до дверей, Йона раптом краєм ока бачить, як підводиться батько.
— Зачекайте... я мушу дізнатися. Ви спіймали її? Спіймали?
Йона, зціпивши зуби, обертається до нього й відповідає, здійнявши руки:
— Ні, ми її ще не спіймали. Але невідступно женемося за нею по п’ятах. Скоро ми її візьмемо. Я схоплю її, я це знаю.
Сівши в машину, Йона одразу набирає номер Аньї. Та бере слухавку після першого ж гудка.
— Ну як усе пройшло, нормально? — питає вона.
— Таке ніколи не проходить нормально, — крізь зуби відповідає Йона.
На мить у слухавці стає тихо.
— Ти щось хотів? — обережно питає Анья.
— Так.
— Сьогодні субота, пам’ятаєш?
— Батько бреше, — каже Йона. — Він знає Лідію. Він сказав, що ніколи про неї не чув, але це брехня.
— Звідки ти це знаєш?
— Його очі, його очі, коли я спитав. У цьому я не помиляюся.
— Я тобі вірю, ти ніколи не помиляєшся. Чи не так?
— Авжеж.
— І якщо тобі не повірити, потім доведеться вислуховувати твоє «а я ж казав».
Йона всміхається.
— А ти, я бачу, добре мене вивчила.
— А крім того, що ти маєш рацію, нічого не хочеш сказати?
— Хочу. Я їду в Уллерокер.
— Зараз? А ти пам’ятаєш, що сьогодні ввечері різдвяне частування?
— Хіба сьогодні?
— Йоно, — наставницьким тоном промовляє Анья. — Свято для співробітників, різдвяне частування в Скансені. Тільки не кажи, що ти забув.
— А обов’язково на нього йти? — питає Йона.
— Обов’язково, — категорично відгукується Анья. — І ти посидиш поруч зі мною, адже так?
— Якщо не почнеш до мене чіплятися після кількох чарок.
— Нічого, потерпиш.
— Послухай, будь янголятком, зателефонуй в Уллерокер і влаштуй, аби хтось із лікарів поговорив зі мною про Лідію. Тоді можеш робити зі мною майже все, що тобі заманеться.
— О-о, вже дзвоню, — радісно вигукує Анья й кладе слухавку.
49
Субота, дев’ятнадцяте грудня, друга половина дня
Клубок у животі Йони майже розсмоктався. Увімкнувши п’яту передачу, комісар із шумом мчить по сльоті траси Е4 в напрямку Уппсали. Психіатрична клініка Уллерокер досі працює — попри значні скорочення бюджетного фінансування примусового психіатричного лікування, що відбулись у рамках реформ на початку дев’яностих років, унаслідок яких багато психічно хворих людей, що провели значну частину життя в психлікарнях, виявилися змушені якимось чином виживати самостійно, їм надавали житло, але незабаром забирали його через те, що вони ніколи не сплачували рахунків, забували вимкнути газ і були неспроможні власноруч упоратись із дверима. Кількість хворих у клініках скорочувалась — і в тій самій пропорції збільшувалася кількість безхатченків. Шлях неоліберальних реформ спричинив велику фінансову кризу. У губернських управліннях раптом не виявилося достатніх коштів для того, аби знову відправити всіх цих людей під нагляд. Нині у Швеції діє всього кілька психіатричних лікарень, і Уллерокер — одна з них.
Анья, як завжди, попрацювала на славу. Щойно Йона заходить, як одразу з погляду дівчини за стійкою реєстратури розуміє, що на нього чекають. Вона тільки питає:
— Йона Лінна?
Він мовчки киває й показує поліційне посвідчення.
— Доктор Лангфельдт чекає на вас. Сходами нагору, праворуч коридором, перший кабінет.
Подякувавши, Йона піднімається широкими кам’яними сходами. Звідкись здалеку чути шум і крики. Пахне цигарковим димом, десь працює телевізор. На вікнах ґрати. По той бік вікон розкинувся схожий на цвинтар парк із прибитими дощем, почорнілими кущами й зіпсованими вогкістю трельяжами, на яких звиваються вузлуваті стебла рослин. «Яке ж похмуре місце,— думає Йона. — Навряд чи тут хтось одужує — тут просто ув’язнюють людей». Піднявшись сходами, він роззирається довкола. Зліва, за заскленими дверима, тягнеться довгий вузький коридор. Йона якусь мить роздумує, чому він здається йому знайомим, а тоді розуміє, що це точна копія коридора в Крунуберзькій в’язниці. Ряди замкнених дверей, металеві ручки. Замкові щілини. З одних дверей виходить літня жінка в довгій сукні. Вона тупо витріщається на нього крізь скло. Йона, недбало кивнувши їй, відчиняє двері до іншого коридора. Там стоїть сильний, їдкий і схожий на хлорку запах мийного засобу.
Доктор Лангфельдт уже чекає біля дверей, коли Йона підходить до його кабінету.
— Це ви з поліції? — поставивши риторичне питання, він простягає Йоні широку м’ясисту долоню. Утім, потиск рук виходить напрочуд слабким — мабуть, найслабшим на пам’яті Йони.
Доктор Лангфельдт, не повівши бровою, робить скупий жест і промовляє:
— Прошу, заходьте.
Кабінет лікаря виявляється надзвичайно просторим. Стіни закриті важкими книжковими полицями, заповненими однаковими папками. Жодних прикрас — ані картин, ані фотографій. Єдине зображення в кабінеті — дитячий малюнок, почеплений на дверях. Головонога істота, намальована зеленою й синьою крейдою. Зазвичай так малюють людей трирічні діти. Відразу від обличчя — з очима, носом і ротом — тягнуться руки й ноги. Тлумачити малюнок можна двояко: або в таких голованів немає тулуба, або голова і є їхнім тулубом.
Доктор Лангфельдт підходить до стола, майже повністю заваленого стосами паперів. Прибравши зі стільця для відвідувачів старенький телефон, він робить жест, який Йона тлумачить як запрошення сісти.
Лікар дивиться на нього, ніби в чомусь сумніваючись. Обличчя в нього важке й зморшкувате, у рисах відчувається щось неживе, ніби він страждає на прозоплегію.
— Дякую, що приділили мені час, — починає Йона. — Сьогодні свято, тож...
— Я знаю, про що ви хочете мене спитати, — перебиває лікар. — Вам потрібна інформація про мою пацієнтку Лідію Еверс.
Йона відкриває рот, але лікар, здійнявши руку, не дає йому заговорити.
— Гадаю, ви чули про лікарську таємницю й нерозголошення інформації щодо хвороби, — продовжує Лангфельдт,— а також...
— Я знаю закони, — перебиває його комісар. — Коли розслідуваний злочин передбачає покарання у два чи більше років тюремного ув’язнення...
— Так, так, — каже Лангфельдт.
Погляд його не ухильний, а просто мертвий.
— Я, звісно, можу викликати вас на допит,— добродушно повідомляє поліціянт. — Просто зараз прокурор готує ордер на арешт Лідії Еверс. Потім ми, звісно, здобудемо й право на вивчення її історії хвороби.
Побарабанивши кінчиками пальців і облизавши губи, доктор Лангфельдт промовляє:
— Гаразд. Я тільки хочу... — він замовкає, а тоді починає знову:— Я тільки хочу гарантій.
— Гарантій?
Лангфельдт киває:
— Я хочу, аби моє ім’я не згадувалось у контексті цієї історії.
Йона, зустрівшись поглядом із лікарем, розуміє, що мертвий вираз обличчя психіатра насправді ретельно маскує страх.
— Цього я обіцяти не можу,— жорстко каже він.