І тут вона звернула увагу на дах з червоної черепиці, що відкрився, коли вона повернулась обличчям назад. Наче за той час, поки вона йшла до виходу, який виявився тупиком, хтось намалював його поміж буйної рослинності. Так, дах зі старої червоної черепиці, під ним — дерев’яна мансарда, яка переходила внизу у веранду. Саме звідти линув запах яблук, але тепер очі дівчини були прикуті до мансарди — тихого раю, де можна лягти і спати безконечно довго й чути крізь сон, як яблука гупають об дах, а гілля дерев шкребеться у вікно… Ось чого вона потребувала насправді. Не пагорба, де вона була надто чутливою і надто вразливою до того, що линуло з неба, наповнюючи її силою, яка оберталась у гнів, а не радість. Вона не знала, як скористатись цією силою, куди її спрямувати, бо те, що допровадило її до люті, водночас було усім, що вона мала: роботою, домом, стосунками з людьми. Власне, вона була не проти, аби сила її матеріалізувалась, вийшла з берегів, бо це принесло б їй полегкість. Але ще більше вона боялась, що хтось це помітить і її замкнуть у психушці. Вдома вона брехала, що була там чи там, а натомість сиділа то на Висипах, то в парку, то в покинутих садах, а якось зайшла на цвинтар на Туковій горі, де було повно іржавих тонких хрестів, зварених з труб, із 30-х років. Так багато людей померло в 30-ті роки, в міжвоєнні часи. Вона подумала, що люди вмирали від туги за загиблими на війні — вдови, матері. Її вразила несподіваність цієї думки, адже вона не знала нікого, хто помер би від туги. Такого діагнозу лікарі не ставлять, а тому люди вмирають від туги непомітно. Про це знають тільки найближчі. І, може, це й викликало іскру, від якої спалахнуло вогнище ненависті до світу, який змушує людей вмирати від туги, бо не бажає розділити їхній біль.
Ліля стояла перед поржавілою залізною сіткою огорожі, поки соталась нитка її думок, дивилась на зачинене вікно мансарди. Потім нитка урвалась, бо вона перевела погляд вниз, на землю, й побачила живу істоту в цьому забутому дикому місці. Стара жінка з сивою непокритою головою знімала з мотузки білизну, розвішану в саду: простирадла, напірники, пелюшки — все біле, тобто колись було білим, а тепер — пожовкле від безконечного прання, навіть латане. І тут впали перші краплі дощу, пробивши щільну крону дерев. Лілю наче штовхнуло щось у спину. Вона відчинила хвіртку й увірвалась на чуже подвір’я, щоб урятувати чужу білизну. Старенька навіть не здивувалась.
То були благословенна гроза і благословенна злива, які розчахнули перед Лілею двері у чужий дім. Вони ледве встигли занести оберемки сухої білизни, що пахла давно забутим запахом крохмалю, як небо розпалось на дві половини, і по всьому місту заголосила сигналізація.
— Ото вдарило, — зойкнула жінка. — Господи, борони й заступи!
Ця стара жінка належала до тих людей, які трапляються дуже рідко. Вони бачать тебе наскрізь, але це не викликає страху, а навпаки — довіру. Ти відчуваєш, що вони ніколи не заподіють тобі лиха, пробачать твої вольні й невольні гріхи. Вони просто знають, як влаштоване життя, за які ниточки смикають кожну людину. І нічому не дивуються.
— Я почула запах яблук і пішла на нього, — сказала Ліля. — І мені сподобалась ваша мансарда.
— Тут все струхлявіло, шашіль сточив, але на наш вік вистачить. Сідай, дитино. Білий налив добре вродив цього року. Жаль, що злива все позбиває.
— Я вам допоможу позбирати. У нас колись білий налив ріс під будинком, але дітиська обривали все ще зеленим.
Дивно, але в домі не пахло яблуками, хоч біля вікна стояла побита поливана миска з яблуками, вже вкритими рудими плямами. Пахло крохмалем від білизни, що жужмом лежала на канапі, наче впольовані білі птахи з обвислими, заламаними крилами. Відчувався кислий запах старості, що сяк-так обходиться сама, але вже недовго їй лишилось. Вікна були зачинені, схоже, їх відчиняли нечасто. До них було навіть страшно торкатись, щоб не розвалились струхлявілі рами і не тріснуло скло. Ліля подумала, що ніколи не чула, щоб дім вмирав разом з господарями, але… Мабуть, так краще, коли нема кому його залишити. Смерть — іноді найкращий вихід.
Вона притлумила в собі зітхання від надміру почуттів — єдине, що у ній залишилось від дитини. Може, ще щось було дитячого, але так тяжко привалене брилами, так глибоко, в такій темряві.