Заспівала пані Рузя грубим старечим голосом, а тоді обернулась до Лілі й покивала пальцем:
— Ти не йди за нами, дитино. Маєш тутка багато роботи.
— Я не знаю, що мені робити! — відповіла Ліля.
— Знаєш, — багатозначно мовила пані Рузя. — Мусиш знати.
І тими словами, ніби ножицями, відрізала Ліліну долю від їхньої.
Старий хотів щось сказати, але вуста йому заткала пісня:
Він засміявся, махнув рукою, і вони пішли.
То й добре, подумала Ліля сердито. Вона була тепер певна, що вони дійдуть і до першого, і до другого села. А відтак у її душі знову заквилила пустка. Ліля глянула на зарослі лісом верхи, зелені і радісні. Може, їй піти туди? Але дівчина знала, що не зможе жити в лісі. Вона боялась диких дерев, їй здавалось, що вони живі істоти і пам’ятають про кривду, яку заподіяв їм людський рід. Коли вона була зовсім мала, то зламала просто так гілку з квітучої черешні. Й тато сказав: «Дереву болить». Сказав таким голосом, що Ліля зрозуміла: це правда. Попіл сімейних буднів присипав татові душу. А мама, мама знала, що на неї чекає, і була готова до цього. Вона кидалась на землю з мотикою і рискалем, як солдат на ворога, і завжди отримувала перемогу. Через те Ліля й боялася городу, землі, бо це все треба було завойовувати, а битися вона не хотіла.
Як їй жити далі, куди йти, Ліля не знала. Її охопила раптова слабість. Вона лягла у траву на тому місці, де лежала вже того дня, коли на Борислав напала буря. Сонце було більше до заходу, і на тім скінчилося. Чи воно зупинилося, чи повільно рухалося — невідомо. Ліля припала щокою до теплої трави, під якою була земля, і наче заснула. Ненадовго, бо відчула, що хтось гладить її по голові. Вона підхопилась, сіла, але нікого не побачила. Але відчула, що хтось за нею стежить. За кущем шипшини майнуло щось біле.
— Хто там? — покликала Ліля. І ще раз:
— Хто там?
— Я, Кася, — озвався тоненький голос.
— Виходь! Нема чого ховатися!
Гілля сколихнулося, і з куща вийшло дівча у білій сукенці, коротко підстрижене.
— Чого тобі треба? — спитала Ліля.
Дівча мовчало. Видно, було перестрашене. Та ж не заблукала мала: стежка веде просто донизу.
— А мені від тебе нічого не треба! — грубо мовила Ліля і раптом відчула на чолі дотик пальців. Він був такий реальний, що її охопив незбагненний жах, аж нудота підступила до горла. Ліля набрала повітря в груди і відсунулась. Її давно вже ніхто не торкався. Не пам’ятає, чи мама з татом навіть поцілували її по приїзді. Ліля весь час себе почувала так, ніби від людей її відгороджувало скло, і це скло не вона поставила. Вона повернулась іншою.
— Чекай, — раптом сказала Ліля. — Сядь отак навпроти, я тобі щось розповім. А потім підемо куди нам треба. Туди, вниз.
Вона не знала, що там внизу. Все ніби виглядало як звичайно, тільки дуже тихо. А звідси чути машини. Ну, і нафтова гойдалка не рухалась.
Дівчинка слухняно сіла, не переймаючись своєю білою сукенкою, яку могла зазеленити травою. Вона була чемною дитиною. З неї могли виліпити кого завгодно. Коли Ліля закінчила розповідати, дівчинка стала наче дорослішою і виглядала років на 15–16. В очах її зблиснув гнів:
— Як ти могла покинути рідний дім?! — вигукнула вона. — Ти недобре вчинила!
Ліля аж остовпіла від такого нахабства.
— Ти могла сказати «ні» тій лукавій недобрій жінці. Ти могла сказати, що се згуба для тебе. Мене мої тато і мама не відпустили б нізащо!
— Ні фіга ти не розумієш! — буркнула Ліля, хоча насправді була задоволена, що зуміла розповісти про себе нарешті все, навіть те, як господар із сином приходили до неї по черзі, і це стало останньою краплею, коли вона відчула себе рабинею. І так спромоглася на бунт.
Кася стиснула кулачки:
— Я… я б наклала на себе руки, якби чужий мужчина мене торкнувся!
Якось чудернацьки вона говорила. І фасон сукенки був дивний: рукави ліхтариком, широка спідничка і круглий комірець під самою шиєю. Таке тільки в старих фільмах побачиш. Ця дівчина точно не звідси. Її можна не боятись.
— А я хотіла повіситись. Пішла в гараж, але мене вистежили. Після того віддали паспорт і відпустили на всі чотири сторони.
Вона знову відчула дотик на своєму чолі, і знову її наче морозом обсипало, і стало не по собі.
— Ти часом не янгол? — недовірливо спитала Ліля.