Натомість відповіла мала:
— Дім злих буде зруйновано, дім праведних уціліє.
— То з Біблії?
— Hi, — похитала головою дівчинка. — Се пророцтво, що існує поміж духів.
— Духи прийшли помститись? — здригнулась Ліля.
— Справедливість — не помста. Ходімо вже!
Вони рушили вуличкою, що перейшла тут таки у стежку. З кількох будинків розсипався тільки один, а решта всі виявились праведними. На похилому лузі стояв ще один залізний стовп, але менший і без будки. Довкола нього все було вкрите людськими тілами. Ліля зойкнула.
— Не бійся, — заспокоїла її дівчинка. — Се духи ріпників і либаків.
Вони підійшли ближче. Худі постаті, змарнілі обличчя, драна одежа, вимащена нафтою. Самі чоловіки. Жінки тримались окремо, невеликою купкою.
— Я не піду туди, — позадкувала Ліля. — Боюся!
— Вони звикли на сім місці спати влітку. За се не треба платити.
— А як дощ?
— Понакриваються веретами та й сидять, а що мають робити? Се мені тато розповідав. Так було за Австрії, а тепер Польща.
— Яка Польща? Ти що, з дуба впала? Зараз Україна.
— A-а. Перепрошую. Я за Польщі виросла. Нам треба тут трохи побути. Як на стації чекають, поки потяг надійде, розумієш? Ті люди нічого лихого нам не зроблять. Вони самі розгублені.
— Ясно.
Зрештою, тут ще спокійно. Внизу на Коваліва завалився ще один будинок, і в небо піднявся височезний стовп куряви. Якийсь чоловік підняв голову, подивився у той бік і знову ліг, припав вухом до голої землі зі столоченою травою. Ці люди були такі бідні, що на них аж страшно було дивитись. Дівчата сіли за кущиком ялівцю, окремо від усіх.
— Тобі, певно, дивно, що я не переживаю за свій дім. Він отам, коло 7-ї школи, тобто на Волянці, — раптом згадала Ліля давню назву. — Чи не здається тобі, що я мала би піти туди найперше?
— Було б несправедливо, якби твій дім встояв! Нема чого тобі туди йти!
— Але то я у всьому винна! Я могла відмовитись і не поїхати до Італії. І ще одне. Тато з братом, певно, перетворилися на чорних птахів, а мама не в Бориславі. Що буде, як вона повернеться, а тут таке робиться?
— Тихо! — перебила її дівчина. — Вони говорять!
Люди, що начебто спали, а насправді слухали, що говорить земля, з якої вони вийшли, посідали, або просто поспирались на лікті.
— Чому нас не кличуть до роботи, браття? Вже наша шихта[Зміна.] гейби почалася.
— Ще не все готове, Мироне. Буде нам робота, аякже! Так просто з того світу не вертають.
— Диви, який мудрагель! — зневажливо обізвався хтось з напівлежачих. — Роботи він хоче! А нащо мерцеві робота? Ні їсти, ні пити не потребує.
— Нема нафти, браття, нема. Видите, все позаростало. Я слухав: не чути нафти в землі, пусто, як у видутому яйці.
— Я так скучив за сонцем. Ільку, подивись, яке воно красне! Я буду тутка лежав і ніде не рушуся, хоч би підо мнов земля розсипалася.
— Та одне лиш сонце не змінилося. А що то за стовп залізний, ніхто не знає?
— Спитай у святої Михальди, що вона казала про залізних птахів. Се, певно, їхнє гніздо. Сонечко зайде, птах повернеться на своє сідало.
— Се що тобі когут, Мацею?
— Тихо, браття, тихо, слухайте, що я вам повім! Се не Борислав, я тут ніц не пізнаю. Кілько ми тут лежимо, а сонце ані руш на небі.
— Ми ж мерці, брате, що тут дивуватися? То сонце мерців світить.
— А ви вже два рази мрець, Гриню! — почувся жіночий голос.
— Як то?
— Та зарізали його за дві шістки. Був ще живий, вергли у копанку, і там вдусився.
— Ліпше би ти, Фрузю, за своє дитя подбала. Забула, що струїла і себе, і його?
Десь заплакала дитина. Фрузя затряслася:
— То не моє, бігме, не моє! То Олена вродила і задусила. Її тут нема. Вмерла у криміналі.
Почулися стривожені голоси:
— А є кому дитину бавити?
— Одна вдова з Тустанович бавить. Полюбовник всі гроші від неї забрав, а сам втік до Гамерики. На жебри пішла, довго ходила, і десь в лісі замерзла.
— Ну, то добре.
— Йой, що сі діє! — заквилив тремтячий старечий голос. — Мене за всохлу ялицю гайовий як пса застрілив і прикопав. Я сім літ покутував, ходив, кликав на свій гріб, являвся жінці, аби мене по-людськи поховала. Дарма! Люди сліпі й глухі.
— Було до цісаря явитися! Най би посадив гайового до криміналу.
— Не вільно мені далеко відходити.
— Діду, я чув, цісар приїжджає до Борислава, можете йому скаргу зложити!
— Цісар? Цісар? Сам Франц-Йосиф?
— Я теж чув. Дійсно приїжджає.
— Та хоч би й приїхав, хто нас таких брудних до нього пустить?