Выбрать главу

— Хоч би здалеку подивитися, чи такий, як на образку!

— Видно, цісар нарешті почув про наші кривди…

— А послухайте мене, люди добрі! — став на ноги високий молодий ще чоловік. — Ви собі як хочете, а я так міркую, що треба вертати до рідної землиці. Бо самі видите, роки минули, цісар давно вже не жиє, а я хочу до себе в Нагуєвичі, де моя родина спочиває. Рідна земля мене прийме, отвориться передо мнов. Я її зрадив, то правда. Але не з добра, самі знаєте. В селі горівки навіть не нюхав, а тут втопився у ній. Як думаєте, прийме мене моя земля чи ні?

— І я з тобов, Василю. Мені трохи далі, до Урожа.

— А я з Опаки, мені не в той бік. Чи є ще хтось з Опаки?

Товариство розділилося. Одні лишалися чекати цісаря. Інші збиралися на села і скоро по тому пішли.

— Вони нас не бачать? — поцікавилася Ліля.

— Доки ми до них не заговоримо.

— То добре, бо не уявляю, про що з ними можна говорити. Може, підемо вже?

— Так, треба йти.

Коли дівчата порівнялися зі старою жінкою у дрантивій хустці, з під якої вилізало сиве волосся, та раптом заспівала:

Не йди, дитино, горою, горою, Бо стрінешся з бідою, бідою. А йди, дитино, долинов, долинов, Будеш добров дитинов, дитинов.[Пісня, яку записав Іван Франко у Нагуєвичах.]

— Як би я хотіла подарувати їй хустку, — прошепотіла Ліля. — Вона би вдягла її до цісаря.

Її раптом охопив безмежний жаль до цієї бідної жебрачки, якою нехтували навіть либаки. Але в Лілі не було хустки.

— Вона правду каже, — мовила Кася. — Нам нема чого по горах дертися. Ся жінка не бачить нас, але зачула наш запах. Ходімо хутчіше, щоб вона за нами не пішла.

— І що з того? — здивувалася Ліля. — Хай би йшла собі за нами.

— Ти ще нічого не знаєш. Сі духи голодні і спраглі. Їм треба поживи. Ти стратиш силу, якщо заговориш з нею. Вона вже тебе приманює.

Яр, до якого вони збігли, розділяв два пагорби, і посеред нього плив брудний потік. Ліля знала, що там мусить бути кладка, і невдовзі вони її знайшли, тільки ця кладка була вже не залізна, а дерев’яна.

Коли вони перейшли через кладку, зникло сонце, і на небо висипали зірки. І всюди на горах і на долах спалахнули вогні. На просяклій нафтою землі виросли шиби, наче казкові вежі. Чулися вигуки, блимали ліхтарки, сичала пара, — одне слово, кипіла робота. Вдень і вночі. Повиростали залізні ажурні стовпи, напнуті дроти несли вісті на біржу, а на місці алмазного заводу відсвічували червоним вежі електровні. Життя буяло в Бориславі. Ліля зачудовано спостерігала за цим, а Кася просто світилась радістю. Її лице і сукенка знову стали чистими.

— Може, я побачу маму, тата і брата! — вигукнула вона. — Ходімо додому!

Ліля зрозуміла, що то був час, в якому Кася залишилась назавжди юною. «А де мій час?» — подумала вона.

— Скорше, Лілю, скорше! Я так скучила за мамою.

Кася кинулась вперед і раптом опинилась у ставку. Вода масно виблискувала.

— Поможи мені! — закричала вона. — Мене щось не пускає!

Ліля кинулась до неї. Ставок був неглибокий скраю, але якимось чином Кася потрапила в яму і не могла з неї вибратись. Ліля вхопила її за руку і з силою шарпнула до себе. Вона сама здивувалась, що так легко вдалось витягти Касю з калабані.

Довкола почало сіріти, і ніч перемінилась у надвечір’я. В уяві Лілі постала рука, яка бавиться стрілками годинника. Це було незручно — залежати від маніпуляцій часом. Це могло врешті допровадити до розпачу як не її, то бідну дівчину.

Той ставок був і в реальності Лілі. Десь біля медучилища. І на ньому вдень плавали качки. Кася тремтіла на березі як осиковий лист, хоча промокла тільки до пояса. Ліля натомість не відчувала ні холоду, ні страху. Цей епізод нагадував якусь виставу.

Нарешті Кася перестала труситися і сказала:

— Се, — той став.

— Що за той став?

— Де я втопилась. Я знаю, що вона насправді не хотіла мене втопити…

— Хто?

— Тета Марія. Я стрінула її, як йшла зі школи. Ми говорили, і вона раптом розсердилась і пхнула мене у воду. А в мене був ранець з книжками, я не встигла його зняти. А вона навіть не обернулася. Відразу пішла…

— Господи, за що? Що ти їй зробила?

Кася шморгнула носом.

— Нічого. Се мій брат Орест хотів женитися з її небогою, а мої родичі не позволили. Вона й помстилася на мені. Я не маю на неї зла. Про неї казали, що вона трохи несповна розуму. Дякую, що ти мене витягла. Тяжко пережити се знову…

— Ти мене теж порятувала від прірви, — зауважила Ліля. — Забудь. Дивись, будинки тут цілі. Ходімо в місто.