Вони пройшли повз пустир з горбкуватими наростами, вкритими довгою цупкою травою, що зазвичай росте в місцях, пересичених вологою. Ліля не була певна, чи так було й раніше, а чи згодом додались городи. Вона не знала, чи добра врешті то ідея йти до центру. Десь далеко в бік Дрогобича щось погуркувало і було видно заграву. Але ж треба було кудись йти, щоб Кася не зациклилась на тому клятому ставкові. Небо стало низьким, набубнявіло хмарами, наче збиралось обвалитись.
— Я тобі щось скажу, — мовила Кася. — Нікому цього не говорила, бо відразу по тому померла. Та жінка, тета Марія, нарікала, що мої родичі сильно гонорові, шляхта паскудна. Се мені не сподобалось, і я сказала, що зараз люди не звертають на таке уваги. І що дідо мені казав: правдивий шляхтич той, хто ним став, а не той, хто ним родився.
— Не думаю, що це її аж так вразило. Певно, та дівчина була бідна?
— Та ні, вони були багатші за нас, хоча спершу були дуже бідні. На нафті зробили маєток, як багато хто в Бориславі. Навіть кам’яницю вибудували в Дрогобичі.
— І зараз такі є, хоч нафти нема. О, дивись, ні одного будинку не видно! Не знаю, що тут стояло раніше.
— Касарні. Їх було три, в мене там приятелька мешкала, Оленка. А он там ще одна стоїть. За деревами.
Дівчата наблизилися до старого дому, обвішаного супутниковими тарілками, і тільки тоді помітили гурт людей у пальтах, капелюхах і капелюшках, що здивувало Лілю, але Касю не лише не здивувало, але і втішило. Хоча вона швидко отямилась і цофнулась назад, знаком показавши Лілі стати за кущем бузку, що, видно, через брак сонця не цвів цього літа. Дехто з тих пристойно, але старомодно вбраних людей, мав коло себе клунки і валізи, а старий чоловік з вусами, закрученими догори, тримав на руках маленького кудлатого песика. Кася скрикнула і підбігла до нього:
— Пане Григорію!
Песик загарчав і втиснувся у пальто чоловіка.
— Панна Катруся? Як мені приємно вас стріти!
— Мені так само, пане Григорію! Чи не знаєте, де мої тато і мама?
— Я чув, ніби вони розійшлися, після того як стратили свою любу доню. О, перепрошую!
— А брат?
— Чув, ніби пішов на війну.
— То він не оженився з тією…
— О ні, як же можна!
— Пане Григорію, се моя приятелька Ліля… Ходи сюди, Лілю!
Старий тихо спитав, поки Ліля підходила:
— Не жидівка?
— Ні.
— Може, циганка?
— Та ні! Лілю, се мій вчитель математики, пан Григорій.
— Перепрошую, панночки, я не маю нічого проти іншої раси чи людності, але зараз жидів розстрілюють на Тустановичах лиш за те, що вони жиди…
— Чи ж таке можливе?! — сплеснула руками Кася.
— Ми з історії вчили, — озвалась Ліля, — але я не знала, що євреїв убивали на Тустановичах.
З євреями було все ясно, але чим не вгодили німцям оті інтелігентні й не дуже молоді жінки та чоловіки, як каже мама, пристійні. Ну, звісно! Другі москалі, 39-й рік. Репресії. Сибір. Ліля це знала не так з підручників, як від людей, що мовчали десятки років, а потім заговорили. І їхні спогади друкували в газетах. Вона пам’ятала мітинги, українські прапори… А потім все стихло. Люди, кленучи владу, потяглися до Італії, Чехії, Польщі…
— А чому ви не заходите до будинку? — спитала Ліля. — Тут нема нікого. Всі люди перетворились на чорних птахів і покинули місто. І мої тато з братом, напевно. А мама у Львові. Може, вона повернеться.
— Що та бідна дитина вигадує! — озвалася пані в капелюшку з вузькими крисами, що стояла найближче і прислухалася до розмови. Вона мала на руках рукавички і весь час теребила ґудзик на одній з них.
— Але ж се правда, прошу пані! — підтвердила Кася. — Я бачила тих птахів.
Старий втрутився:
— Пані Ельжбето, а вам не здаються дивними оті залізні кружала на балконах? І те, що замість шкла у наших прегарних дверях кавалок брудної фанери? А довкола якісь халабуди, там, що, свиней тримають? А попід вікна цибуля росте замість ваших слічних матіол? Як тут можна жити, не уявляю!
— Мене більше дивує, чого ця дівчина вбрана, як циганка. Я б постидалася вийти в такому вигляді на вулицю!
Ліля не полізла за словом до кишені:
— Тепер така мода, пані. Мені ваше пальто теж видається дивним. А то не кружала, а сателітарні антени, щоб телевізор дивитись.
— Як, як? — перепитала пані Ельжбета. — Звідки ти знаєш такі слова? І що вони означають? Матко Боска, я вже не знаю, на якому світі знаходжусь!
Пан Григорій відступив назад і подав знак дівчатам, щоб ішли за ним.