Може, піти й лишити її? Але в уяві Лілі раптом виник якийсь сиво-чорний клубок, що котився сюди і міг поглинути Касю, обмотавши її разом з будинком. Досі вони перебували в русі, були пильні. Вони не дозволили себе втягнути у безконечні розмови померлих, не тому, що належали до іншого кола, а тому, що хотіли бути бодай на крок попереду. У них була своя роль. Може, Кася й знала яка, але Ліля — ні. Від думки, що їхній спільний шлях може розділитися, їй стало страшно. Куди вона піде? В гори? Та їх навіть не видно за пеленою дощу. І чи дасть вона собі раду в місті, яке не впізнає? Десь у тому боці мають бути парк і кінотеатр. Якими вони стали? Ліля не була впевнена, що побачить ті самі струхлявілі стовпчики, з яких повидирали залізо, рештки танцювального майданчика, на який ходили мама з татом, перш ніж одружитись. Лілю оминули дискотеки. Брат усюди шастав, а вона мусила замість рівноваги сидіти вдома. Навіть не має що згадати.
Вітер пригнав велику темну хмару, і вона вже мостилася зручніше, примірялась, куди б його пролитись вже не теплим, а холодним дощем. Це спонукало Лілю до дій. Вона підійшла до хвіртки. Постать Касі виглядала напівпрозорою, наче будинок забирав у неї силу. Цього ще бракувало. Ліля хотіла штовхнути хвіртку, але руки вільно пройшли крізь неї.
— Вставай, Касю! — сказала вона. Ліля боялась доторкнутись дівчини, простіше було дмухнути на неї, як на пух кульбаби. — Що ти собі думаєш? Тут тобі не церква. Давай краще пошукаємо церкву.
Вона подумала, що церкви напевно зачинені, і ніхто їх не відчинить, бо паламар перетворився на чорного птаха. Так і будуть стояти до Страшного суду. В Бориславі Ліля навіть не потикалась до церкви, аби на неї не витріщались і не перемивали кістки. Але в Італії церкви завжди відчинені, і їй подобалося приходити туди, сидіти на лаві у прохолодній напівтемряві і думати про щось своє. А вдома про таке не можна було й мріяти.
— Касю! — повторила вона і відчула, що будинок і її притягує, щось шепоче, щоб вона прислухалась. Не запрошує увійти, а ніби забирає собі по частинці її розум. Може, те саме стається зараз з тими людьми, що стояли перед входом до касарні? Треба їх попередити.
— Я хочу, — прошепотіла Кася посинілими губами. — Я хочу тут лишитися. Ні, не хочу…
— Ти вже мелеш сама не знаєш що! — гримнула на неї Ліля. — Будинок тебе дурить.
Вона вже страх як не хотіла лишатися сама у цих сутінках, де невідомо, що діється, і певно, щось недобре. Хоч перед тим їй було начебто все одно. Най діється воля Божа.
— Лишайся зі мною, — витерла мокрий ніс Кася. — Будемо сестри. У мене тепер немає нікого. Ні мами, ні тата, ні братчика. Вони мене покинули.
— Нарешті дійшло! Покинули — це точно. А зрадили — це точніше.
— Так, — залепетала опритомнюючи Кася, — але так ліпше. Бо, якби всі люди вдавалися до ненависті і помсти, світ би завалився.
— По-твоєму, зараз він не валиться? І для чого ви тут усі повиходили: ті, кого зрадили і скривдили? І вбили. Тому і вийшли. Не знаю, що ви замислили, але в кожному разі не треба віддавати свою силу Бориславу. То все купа порохна. Ліпше збудувати новий.
— А куди подіти спомини? — Кася повернула до Лілі напівпрозоре лице. В її очах крізь паволоку пробивався вогонь. — Я вишивала серветку, таку гарну, з волошками і рум’янком. І матуру не здала. У мене навіть хлопця не було…
Ліля не знала, що на це сказати, тільки рукою махнула: ходімо. Як це не дивно, але Кася послухалася. Лілин голос виявився сильнішим за голос рідного дому. Але куди їм йти тепер? Гори вкривав непроникний туман. Він сховав і працюючі шиби, і вогні ліхтарів.
У парку завмерли нафтові гойдалки. Таке було й раніше. Але зараз, з огляду на переміни, в Бориславі нафта могла закінчитись цілком. Її так завзято видобували з нутра землі, що врешті вибрали до краплі. Борислав з того мав небагато: гроші йшли звідси, гроші втікали. У Дрогобич, Львів, Варшаву, Відень, Москву. Тепер гроші, правда, невеликі, пливли до Борислава, але не могли перетворитись на нафту. Перетворювались на потворні кам’яниці, дипломи про вищу освіту, плазмові телевізори, гіпсових гномів, золоті кульчики, шкіряні куртки і чоботи — усе, що може потішити невибагливий ЛЮД і є для нього символом пристойного життя. Ага, ще машини. Кільканадцять хлопців лежать на бориславських цвинтарях: одні розбились на машинах, що купили їм кохані матусі, бавлячи чужих дітей у Італії, інші померли від передозу. І всі про це знали. «А що я можу вдіяти?» — питав себе кожен.