— А що, третього варіанту немає?
— Вільна Україна — се прекрасна утопія, панно Лілю. З одного боку — гори і туман, з іншого — війна і смерть. А посередині — руїна.
— Але ж ви тішилися спершу!
— Панна Катруся мені дещо пояснила.
— А що вона може знати? Теж мені експерт!
— Дивіться!
Стало видно дорогу, і там, де мав бути Барабський міст, заблимали кволі вогники.
— Треба підійти ближче, — сказала Кася. Вона першою рушила вперед, зробившись враз сміливою, хоча Ліля і не вважала її боягузкою, бо то ж Кася провадила її містом, знала його краще. Хоча в цьому Бориславі не було ні дерев’яних хідників, що нависали над болотом, ні самого болота. Але й не було вивіски кнайпи «Барабський міст». Та й самого будинку не було, і це Лілю не здивувало. Однак міст був, і внизу, на лівому березі, світились вогники. Від цього накладання різних часів можна було збожеволіти, однак Ліля не могла не помітити певної логіки у цьому руйнівному хаосі. Коли археологи відкривають різні культурні шари і все це оглядають, ніхто з них не божеволіє, опинившись однією ногою в Трипіллі, а другою в 21-му столітті. Ліля так само спостерігала метаморфози Борислава: трохи відсторонено і зачаровано. І, зрештою, не була сама. Мала коло себе Касю, а тепер ще й Остапа.
Коли вони глянули з мосту на берег, то побачили багато-багато маленьких дітей у брудних сорочечках і босих. Вони сиділи довкола дерев’яних балій з чимось темним і ліпили свічки з цього місива. Серед них ходив маленький хлопчик років чотирьох і роздавав ґнотики. Мав їх цілий жмуток. Діти обліплювали ці ґноти воском, дмухали, і свічки починали горіти. Встромляли свічки позад себе і знову бралися до роботи. Деякі з дітей були такі малі, що, певно, ще й розмовляти не вміли, а працювали, як дорослі.
— Господи! — тільки й вимовила Ліля.
Така дрібнота сама на березі, над рікою, що шуміла, набравши небесної вологи, за крок від безодні…
— Я знаю, що то за діти, — кашлянув обережно Остап і скоса зиркнув на Касю, — але про се молодим панночкам краще не знати…
— Панич думає, що я нічого не знаю про життя? — іронічно спитала Кася. — Я знаю! Прецінь, я не в кляшторі зростала.
— То скажіть мені, — попросила Ліля. — Я знаю, що це мертві діти, живі стали птахами.
І Кася, чітко карбуючи слова, відповіла:
— Се — нешлюбні діти. Ненароджені, задушені після пологів, втоплені, викинуті на смітник. І ті, що вмерли від хвороб і нестачі поживи. Так чи не так, пане Остапе? Певно, ви, як усі мужчини, судите тих нещасних матерів, вважаєте їх розпусними?
Коли Остап оговтався, то пробелькотів:
— Але хто вам уклав у дівочі уста такі слова? Се не ваші слова!
— Не все одно чиї? — визвірилась Кася. — Я знаю, що дітозгубництво — страшний гріх, але чому він має падати лиш на одну особу?
— Кася каже правду, — втрутилась Ліля, — бо за все відповідає чомусь жінка. Тепер теж таке трапляється серед бідних людей.
— Та що ви кажете? — ледь не заламав руки Остап. — Задушити дитину і кинути в яру — на таке навіть звірина не здатна! Направду, я був про вас обох кращої думки…
— Та пішов ти! — огризнулась Ліля.
І Остап пішов.
— Чорт з ним! — махнула рукою Ліля. — Він і так ненадійний. Втік від війська, хоч міг би піти у повстанці — хіба то хлоп? Обійдемось без нього. Якби ми його не покликали, то він би дотепер підглядав за нами з кущів.
— Мені він спершу видався чемним. Та й тема ся дражлива, ліпше було не починати цієї бесіди. Я се справді вичитала з книжки. Дівчата приносили до гімназії. А дехто розповідав про такі випадки. Я от думаю, що сталося з дівчиною мого брата. Вона б точно не позбулася дитини. Про се знав цілий Борислав. Який встид для родини! Цікаво, хто народився у неї: хлопчик чи дівчинка? І як назвали?
— Чомусь розплатилася ти за це, а не дівчина твого брата!
Але Кася не відреагувала на це справедливе зауваження. Лілю не цікавило, як склалася доля тієї дівчини і її дитини. Вона стала придивлятися до дітей, що талапалися у земляному воску, ліплячи неоковирні свічки, що гнулися і немилосердно чаділи. Крізь шум води вона розрізнила інший звук. Діти співали. Мелодія видалась Лілі знайомою, але слів вона не могла розібрати.
— Тихше! — сказала вона Касі. — Слухай!
Поступово з тоненьких дитячих голосочків вибудувалася мелодія і слова:
— Ой! — вигукнула Кася. — То ж гаївка! Мене тато водив на Городище до церкви на Великдень. А в кривого танця не виведеш кінця…