Ліля теж згадала, як малою ходила на гаївки, тато казав «гагілки», правда, до іншої церкви. І два роки тому на Великдень теж ходила, але вже дивитися.
— То треба, щоб хтось вів танець. Старший. А в них нема кому, — зажурилась Кася. — Тому вони сидять.
— То поведи ти! — раптом сказала Ліля. Кривий танець міг відвести дівчину подалі від дому. Вона не хотіла, щоб від Касі не лишилось нічого.
— Ой, не знаю, чи в мене вийде! — завагалась Кася, хоча очі в неї спалахнули.
— Тут більше нікого нема, крім нас. Я знаю, що ти любиш дітей. Ти хотіла бути вчителькою, правда?
— Як ти вгадала?
І Кася полізла вниз, взяла за руку того хлопчика, що роздавав ґнотики, той узяв дівчинку, і так усі діти повставали і пішли кривим танцем поміж свічок.
А потім Кася повела їх вздовж потоку. Одна зі свічок впала у воду, нафта, розлита по поверхні, спалахнула, і в тісній ущелині стало видно як удень. Ліля була так зачарована тим видовищем, що, лиш, коли діти зникли вдалині, зрозуміла, що відпустила Касю, єдину свою подругу, і певно вже ніколи її не побачить. Вона не могла піти за нею. Кривий танець мусить вести хтось один. Або Кася, або вона.
Касі більше пасує. Діти її вже не відпустять. Вона навчить їх мудрості, і вони навчать мудрості її, бо чим менша дитина, тим вона мудріша і правдивіша. І з кривим танцем вони підуть на небо. Їхні руки омиє небесна волога, їхні сорочечки виперуть хмари.
— Я могла б їх також повести, — прошепотіла Ліля, гірко посміхнувшись. — Певно, що могла би…
Але вона віддала цю роль дівчині в білій сукенці, яку ні за що, ні про що втопила навіжена баба. Зате тепер Ліля отримала нагоду розібратись з собою. Вона могла навіть думати вголос. Вона була сама, як була сама усе своє коротеньке життя.
Річка погасла, догоріли неоковирні свічечки на березі. Небо стало таким самим темним, як земля.
— Напевно, це вже кінець, — стислось серце у Лілі. — Я можу зараз впасти у яму чи провалля. Я можу наступити на обірваний електричний провід.
Єдине, що вона відчувала, — це шум дощу і холод. Але Ліля чомусь вірила, що коли Кася вирветься з Борислава разом з дітьми, то пошле їй звістку. Вона не забуде про неї.
Скільки б не тривала темрява, у ній завжди присутня альтернатива — світло. Бо світ не є нерухомим, навіть світ мертвих. Поруч існує світ живих. Ліля не хотіла пропустити ні найменшого знаку, що свідчитиме про відступ темряви. Зліва мала бути площа з клумбами і лавками. Якби Борислав був порядним містом, то у центрі цієї площі стояла б ратуша, така, як у Дрогобичі або Самборі. Але Борислав був для праці, не для життя. Тепер праця скінчилась, хіба що ріпники випросять її у цісаря, а відтак з’явиться робота і для обліковців, інженерів, писарів, лікарів та вчителів. Замість ратуші, правда, є Білий дім, де засідають депутати, які розуміють, що у них немає повноважень цісаря, і тому нічого не роблять.
Мабуть, згадка про цісаря якимось чином ослабила тиск темряви. Ліля не любила сутінків, але темрява була ще гіршою. Вона чула човгання підошов по асфальту, і уявляла собі дуже змучених людей, зневірених, хворих. Вона навіть чула їхній уривчастий хрипкий подих, від цього в неї по спині проповзла змія страху. Може, ті люди були не люди, а лише тіні? Темні у темному. Врешті хтось озвався:
— То кажеш, Ривка спаслася? А син, невістка?
— І двоє онуків. Пересиділи у сховку на Тустановичах.
— А хто сховав?
— Петро Марцінків.
— Ніколи би не подумав… І де тепер вони?
— До Америки виїхали.
— То певно їм багато коштувало. Видиш, Лейбо, гроші всьо можуть. А я шукав їх, думав, вони зариті на Губичах, бо в Тустановичах я всіх знаю.
— Декого знайшли, хто ховався. І тих, і тих постріляли. Але де зарили, не знаю.
— Горе народу Ізраїлю! — завів хтось тонким голосом.
— Не голоси, Хаїме. Се ми й без тебе знаємо. Ех, хоч би одну синагогу, щоб притулити чоло! Так пече…
— Та є кавалок. Півтора стіни. Як Стіна плачу в Єршалаїмі.
— Де? Де?
— Люди добрі, забулись-те, куди маємо зараз йти?
— Не забули, ребе!
— То йдіть собі до нашої святині. Мусимо змовити кадіш на освяченій землі.
— А тоді?
— Ви як мала дитина. Гірше! Ми ляжемо у ту землю. Я коло свого вітця, а ви — коло свого. А ти, Малко, коло мене, вірна моя жоно.
— Такого світ не видів, аби душі вертались знову на землю!