А Ліля лишилася спостерігати, бо випадково не перетворилась на чорного птаха. Нічим не примітна Ліля. Вона, може, й відчувала, що применшує свою роль, але хіба вона аж така розумна, чи очі в неї кращі? І гріхів у неї скільки. В Італії жінки і дівчата бігали на сповідь до своєї церкви, але останні два роки Ліля мешкала у містечку, де був хіба костел. Ліля — ще й безбожниця. Перший рік молилася, а потім перестала. Не могла.
Ні, це випадково сталося. Якби вона залишилася того дня вдома, то потрапила б у зону перетворення і зараз летіла б у величезній чорній зграї разом з батьком і братом.
Вона подивилася на місяць, що вистромив роги між листя. Йому там буде добре. Це все, що Ліля може для нього зробити. Музика грала так безжурно, як на танцях. Шкода, що так вийшло з Остапом. Він не такий, як інші хлопці, але і в ньому є щось від них. Він ніколи б не оженився з дівчиною, яка пройшла через Італію. Він хотів би мати добру матір для своїх дітей… Щоб дівчина мала косу до пояса, читала вірші і вміла вишивати. Щоб була схожа на його матір. Фе! Втім, Остапові така б пасувала.
Ліля пройшла повз великий порожній базар з залізними ятками, схожими на гробівці. За ним була автостанція. Там стояли два жовті автобуси: один на Стебник, інший на Дрогобич, але будівля автостанції перетворилась на купу скла і цегли. Звідси тато проводжав маму до Львова. Як він, певно, злиться, що відпустив маму. Він не дуже хотів, щоб вона пхалася в таку далечінь. Цьотка має доньку, зятя, а тут світ може завалитися, поки вона райзуватиме.
От і завалився! Лілі стало весело. Батьки звикли, що все відомо наперед, ніщо не втрутиться у їхні плани. Брат знайде собі роботу й ожениться з дівчиною із порядної родини. Ліля врешті знайде собі італійця, краще багатого. А чи порядний, то вже не має значення, бо то ж не Борислав, де стіни скляні, усі все про всіх знають. Стало їй тоскно відразу. Та чого тепер перейматись такими речами, стоячи на зірках і потримавши в руках місяць! Он музика на Висипах грає, Кася веде у кривому танці дітей вздовж вогняної ріки, все далі і далі від рідного дому і ставка, в якому втопилася, євреї моляться перед тим, як лягти у святу землю… А їй треба спостерігати за новим небом, яке ще порожнє, хоча старе згорнулося, наче сувій. У новому небі немає місця для старої землі, з нею мусить щось трапитися. Принаймні, з Бориславом уже сталося. А там настане час і для вогню війни на сході, і для туману на заході. Треба йти подивитися на цісаря Франца-Йосифа, який явився не з туманного недосяжного Відня, а з тамтого світу. Цісар мертвих, а не живих. Але Ліля не є його підданою, вона не має жодного підданства. Сама по собі.
Вона пішла на звук вальса Штрауса і врешті ступила на дорогу цісаря. Пізнала по тому, що дорога була всипана квітками: ромашками, волошками, дзвіночками, маками, — наскубаними на луках і полях. Лежали вони не на асфальті, а на мокрій заболоченій землі, і вже були добряче притоптаними. Лілі потрібне було люстерко, бо, може, на лиці лишилися сліди нафти. Вона провела рукою — ніби чисто. Попереду Ліля побачила дві скулені постаті з костурами, обидва старці несли щось кругле і блискуче, схоже на тацю. І не несли мирно, а шарпали кожен до себе і сварилися. Десь далеко іржав чимось стривожений кінь. Його голос перебив гру оркестру, аж щось розладналося. Добрячий, напевно, кінь, судячи з потужного іржання. Воно було живе, не схоже на тихе шемрання мертвих і їхню шепеляву мову. Кася теж спершу така була, але потім розговорилась. І Остап. Вони так довго лежали в землі, що геть знесиліли. Однак у них, на відміну від Лілі, була мета, тоді як вона сама не знала, чого хоче. Вищої справедливості? Суду? Права на нормальне життя? Треба знищити гроші, тоді люди позбудуться багатьох проблем. Проте людина так зрослася з грошима, що вважає, ніби саме вони роблять її людиною. Просто якесь збочення. Тільки мертвим гроші не потрібні, хоча стали причиною смерті багатьох з них. Нема грошей на лікування — вмирай.
У порожньому Бориславі, який заповнили безпритульні душі, про це можна говорити навіть уголос. Ніхто не стане крутити пальцем біля скроні. Хоча навряд чи когось з мертвих зацікавить розмова про гроші. Та ще коли минуло стільки років, сто чи більше. Коли Іван Франко написав «Борислав сміється»? У 19-му столітті? А зараз — 21-ше.
Ні, зараз уже ніяке. То не небо згортається у сувій, це час згортається. Ліля бачить усе на власні очі, і її не надуриш бляшаними зорями і бляшаним місяцем, бо вона пізнала інше небо, тільки нема кому створити нові сонце, місяць і зірки.
Ці мертві довго лежали під землею. Вони думали, радились, вони об’єдналися. Навіть Кася знайшла собі товариство, а Ліля залишилася сама. Їй було тяжко з покинутими дітьми, вона боялася ріпників, бо ті нагадували бомжів під мостом, що ночували разом з нею. А ті пани та пані тримались осібно. Ліля не мала ні їхнього виховання, ні освіти. У неї не було помешкання в касарні та віллах. А євреї — у Бориславі їх не залишилось жодного, їхні душі полинули в Єрусалим. Але й ці усі нещасні ближчі їй, ніж ті, що відлетіли чорною зграєю, коли місто перетворилось на смітник праці, здійснивши своє потаємне бажання. До того смітника вони й доклали найбільше зусиль. Бо досі будували Борислав, завжди будували. Тепер тільки руйнують. Досі збирали каміння, тепер розбирають. Скінчився один час, скінчився і другий. А зараз просто безчасся. Справедливість можна відновити, а от побудувати справедливий світ значно важче. Ні Італія, ні Іспанія не прийдуть сюди. Їх не пошлеш через Вестерн Юніон. І цісареві Україна десь. Він має свою Австрію, тут він окупант. Тож доброї поради не дасть. Проте була єдина дорога, яка вела на Висипи. По обидва боки розтікалась імла, схожа на дим, обриси будинків і руїн тремтіли і розпливались, нагадуючи привидів. Можливо, сама ж Ліля створила цю імлу, бо, не будучи підданою цісаря Франца-Йосифа, не хотіла дивитись на нього знизу вгору. Хоча їй хотілось бодай до чогось приєднатись.