Мама так весело говорила, ніби не була в курсі, звідки її донька вирвалась, з якого пекла. Звісно, розум мами уже не той, старість як-не-як. Але принаймні Славка зуміла не розплакатись, не показала слабкість.
— А чому чоловік не приїхав з тобов, Славцю?
— Він квартиру пильнує і магазин, аби не розікрали.
— Йой, у нас желізо теж надворі не мож лишити. Сітку з парканів знімають. Де то колись так було!
— Мамо, ті злодії, що у нас, можуть і застрілити. Ви хоч телевізор дивитеся? Знаєте, що на Донбасі діється?
— Ая, дивлюся. «Бідну Настю».
Так, мама подалася за тих п’ять років. Можна було й приїхати, але дорога далека, гроші, те, — се, та й мамі добре коло невістки: нема чого переживати. Коли у хвіртці показалися братова з дівчатами-близнючками, Славка подумала, що навіть не спиталася, як мамине здоров’я. Зразу про політику заговорили. Але мама й не жалілася, виглядала веселою. На чолі так і лишилися цяточки вишневого соку.
Ганна обцілувала її, дівчата побігли переодягатися з вишиванок до хати, все закрутилося. Якийсь поріг їй вдалося подолати. Ганна була збуджена, розповідала, як хлопця стріли, як поїли його шампанським.
— Ото мати має щастя! Президента так не стрічали, як її сина. Тепер кожна дівка за нього піде, хоч з бідної родини. Ми ще на тепловізор збираємо, а та штука 40 тисяч коштує. А треба дві. В Підбужі вже купили своєму, ми що, гірші? Ой, Славко, треба випити за наших хлопців!
«Подуріли вони, чи що? — подумала Славка. — 40 плюс 40, — то 80 тисяч.» І не витримала:
— Не всі, певно, мають тепловізори. А як ще когось на війну заберуть, то їм теж усе будете купувати: і броніки, і форму?
— У нас тридцять повісток прийшло, скажу тобі по секрету, але всі відкупилися. Село стілько вояків не потягне вбрати і взути. А розкажіть, дівчата, як ви міст розмалювали синьо-жовтим!
— То не ми, — відказала старша. — То ціла школа малювала. А зупинку — з художньої школи хлопці вималювали. З тризубом і калиною. Так файно!
Чого воно мене так дратує, дивувалася жінка, і знайшла причину: вона хотіла виговоритися перед рідними, а ті наче знущались над нею, розповідаючи про хлопців, які вбивали зараз її знайомих. Їй у цьому вчувалася якась зловтіха, докір, вони не хотіли розуміти, що серце її там, з чоловіком і сином. Вона на Донбасі з тих пір, як закінчила технікум, з 18 літ. І сусіди дуже дивувались, як то вона їде на Бандерівщину, її ж там уб’ють. Славка знала, що не уб’ють, ні хвилі не сумнівалася, що родина прийме її голу й босу, і чоловіка, і її дитину, що це її надійна пристань. Але тепер вона уявила, а що, якби нині стрічали не живого й здорового хлопця, а труну з його тілом, могло ж таке бути… До хати ж два кілометри йти. Від самої лише думки їй серце похололо. Її бронь — те, що вона доробилася працею за 30 років, і що стало її справжньою батьківщиною — раптом зникла. Жінка перепросила, що мусить подзвонити чоловіку, й пішла до кімнати, величезної й прохолодної з панельним телевізором на стіні. Стала у найдальшому кутку й почала тремтячими руками набирати номер. Вона зараз не подумала, що в родині не ховаються з дзвінками, що весело передають слухавку з рук в руки, аби кожен сказав пару слів. А зараз тим більше потрібен вияв підтримки.
Почувши голос чоловіка, вона заговорила суржиком, щоб стати ближчим до нього, може, тому не хотіла, щоб хтось чув. Там було зле. У районі стріляли багато, чоловік з сином просиділи цілу ніч у підвалі. Магазин вчора не працював.
— Сиди тут, не рипайся! — наказав чоловік. — Я скажу, коли можна буде приїхати, поняла?
Вона почувала себе винною, що тут у безпеці. Але у Горлівці всі сусіди знали, що вона з Западної, з Бандерівщини, і могли донести.
— Нікому не відкривай, чуєш!
Це все, що вона могла сказати проти снарядів і мінометів.
Тільки б не заплакати, подумала вона, і не заплакала. Всі сиділи за столом, хоч обід закінчився. Славка підійшла до столу і почала збирати брудні тарілки.
— Перестань! — сказала братова. — Ти з дороги.
І ніхто не спитав, як там у Горлівці.
— Йди, Славцю, ляж. Ганна тобі постелить.
Жінка подивилась на дівчат-підлітків і зрозуміла, як ті вже виросли, і пасуть за кожним її рухом. Це було неприємно. Вони дивились на неї, як на якогось звіра в клітці. Чи так їй здалося. Усе з самого початку було не те, що вона очікувала.
— Не треба. Мене голова болить, — відказала вона і вийшла з хати, звернула у сад, де її ніхто не міг бачити з вікна.
Трава скошена, все задбано, але яблуні того року не вродять, або буде дуже мало. А от сливи-венгерки будуть. Вона побачила на гілці бабки (деколи сливи перероджуються в дивні плоди — зеленуваті, тверді, що мають смак пива, трохи гіркі.). Вони з братом дуже любили їх їсти. Ще до справжніх слив було далеко, а бабки вже висіли. Славка відкусила шматок. Всередині було місце для кісточки — овальна щілинка. Вона не пам’ятала, чи дорослі це колись їли, але воно не шкодило нікому, хоч не кожному смакувало. А на горбі ріс квасок. Його помічали тільки тоді, коли стебло витягувалося вгору з червонуватим суцвіттям, і листки були дрібні, поїдені комахами. Її син навіть не знає, що таке можна їсти. І румбарбар зірвати з грядки і з'їсти, не кривлячись. А гіркі черешні! Зовсім чорні, переспілі — ті вже не такі гіркі. Вони з братом шукали черешні по лісі, часом траплялись солодкі — то був маєток. Їх можна було принести додому, щоб мама наварила пирогів. Гіркі просто їли, приходили додому з чорними руками і губами. А голубінки, які пеклися на краю плити. Тато з мамою в колгоспі, — їсти хотілося. Йдеш попри поле — натеребиш з колоска м’які зерна. Зараз переднівок, своєї бульби ще нема, і морква не виросла. Цікаво, чи город обробили вже? І Славка пішла на горб, викошений раніше, бо трава вже підросла, звідти все видно: город, обрамлений кукурудзою, за ним ріка, геть заросла верболозом, і тому замулена. Дощу давно не було, певно, ріка обміліла. І сині копиці гір збоку. Усе це літнє, млосне від спеки королівство прийняло жінку з Горлівки, оточило краще, ніж власна її броня. Вона сіла на траві, визулась з босоніжок і вперлась ногами в теплу суху землю, що ніколи не розмовляла з нею ні як мама, ні як пані, ні як сестра. Але тепер вона згадала, як тато розповідав, що Уріж окреслено невидимим колом, і через те тут ніколи не було боїв. І що зробили це брати-близнюки, які оборали двома биками межі села, аби жодне військо не вбивало людей і не палило ні хат, ні збіжжя.