І щоб жоден снаряд не впав. Таке закляття наклали.
Ось чому вона приїхала сюди.
Славка сиділа, розгойдуючись вперед, обхопивши руками коліна, як у підвалі в Горлівці. Так роблять люди, що не вміють виявити свій страх чи горе, чи діти у сиротинцях, яких не вигойдали у колисці матері, а кинули. Горя в Славки ще не було, всі живі, й нічого в неї не забрали, був лише страх недоплеканої дитини. І підсвідомо, їй було бридко від цього, що вона така безпорадна й беззахисна тут, без своїх чоловіків, які відправили її сюди, бо знали, як вона боїться. Була б у неї донечка, взяла б її з собою.
А потім прийшла мама, придибала з паличкою на горб, що було напевно тяжко для старих, покручених артритом ніг, сіла коло неї, навіть обняла, хоч виростила двох дітей по-селянськи: без цяцькання, без догоджання, не раз прутом чи кропивою по руках.
— Ти би ліпше поспала, Славцю.
— Я не можу спати, мамо. Як хіба стулю очі, виджу те дерево.
— Яке дерево?
— Не знаю, може, липа, може, ясен. Дерево, що росте в полі. Сусідка знає моя, Люда. З третього поверху.
— Ага. Та ти ж казала, ніби в місті жиєш, там, що, є поле?
— То далеко від міста, мамо. У Люди там сина вбили. Одинака.
— Хто вбив?
— Та ваші вбили! Може, навіть той хлопець, що його так нині пишно стрічали.
— Бо то війна, Славцю.
— Знаю, а мені від того не легше, хоч йдеться про чужих людей. Та жінка була бідна, прибиральницею працювала. Ми до неї не ходили, і вона до нас. Але як подумаю, що таке могло зі мною статися, то сивію, мамо! Найгірше, що нема кому про це розказати. Там — страшно, а тут — ніхто не зрозуміє… Чоловік каже: «Тобі до психіатра треба через то дурне дерево. Я ще й не таке можу розказати…» А я затикаю вуха і плачу. І трясе мною.
Серьога один час працював охоронцем у нашому магазині. Нічого так. Хлоп два метри, здоровий. Взяли, бо сусід. А як почалося, він пропав кудись. Я питала Люду, але та щось промимрила, і бігом від мене. Чужі люди сказали, що в ополченці пішов Серьога. По-вашому, в сепаратисти. Чи сам хотів, чи силою взяли — не сказали. Він вовкуватий трохи був, і потайний. Я все думала, чи ми його не обідили чимось, аби не помстився і не забрали в нас магазин. Раз приходив: накупував цукерок дорогих, ковбас імпортних, консервів. У камуфляжі був, з лєнточкою георгієвською. Заплатив усе, як має бути, гонорово. Матері поніс. Ще духи купив, дорогі. А через день чи два приїхали до Люди ополченці й сказали, що Серьогу вбили. А поховати? Ми своїх не ховаємо, сказали вони. На полі лишили. Там таких багато. І тепер то не наша територія. Отак пропав у понеділок, а в п’ятницю вже убили. У суботу сказали, а в неділю Люда пішла його шукати. Я думаю, що вона сподівалась його живим застати, навіть чорну хустку не вбрала. Я ще здивувалась, куди вона в неділю зранку йде. Не до церкви, ясно.