Старий був дуже делікатний і не хотів, щоб я витрачав гроші на бензин, тепер я шкодував, що легко піддавався на його відмови. Очі в нього спалахнули на мить. Я зрозумів, що він чекав від мене цього, але не наважувався попросити. Я був уже в цьому костелі десь рік тому, пізно восени. І не хотів би розповідати, що там бачив. Здається, я навіть забув помолитись, принаймні, моя молитва була така формальна, що не досягнула небес. Але я, звісно, поїхав би з отцем Каспаром, якби він попросив. Тепер, коли я побачив, як насправді глибоко в ньому засіла ця колючка, той страх, з яким він покинув храм при першій же згадці про Сеняву-Соколівку, то вирішив діяти просто з мосту.
Отець Каспар нічого не сказав. Небагатослівним він був і поки ми обідали та пили каву з його печивом. Власне, я якось не подумав, що туристи могли б забрати його і він би показав їм ходорівський костел, що був колись в центрі міста, а тепер опинився на задвірках, і трапилось це, правда, дуже давно, чи не за Австрії. Так вчинив би прагматичний чоловік, але я був певен, що ця поїздка була б затяжкою для старого ксьондза. Він, як і я, був нетутешній, і не потрафив би розповісти про ці краї, як і я. Зрештою, костел їм відчинять, якщо туристи його помітять, ідучи на Рогатин… Гід був польський, і що в нього було в планах, я не знав.
Наче соромлячись, щоб він не бачив, я потихеньку взяв з собою пляшку святої води ій пару свічок, і поклав на заднє сидіння. День аж світився від цвіту акацій та бузини, останніх квітучих дерев та кущів, незабаром все поблякне аж до осені. Ми повернули направо, як тільки виїхали на гору.
— Оті хати, — показав я на рядок однакових сірих кам’яниць, що тягнувся вздовж ґрунтової дороги, — були колись єврейські. Тепер там знову ніхто не живе. Стоять на продаж. І близько до Львова, і дешево, однак ніхто не купує.
Не знаю, чи слухав мене отець Каспар, але натомість я чув себе, наче від мене відділилась якась істота і слухає, і розуміє, що щось тут не те з цією Соколівкою: спокутує вона давні гріхи безлюддям і вимиранням. Не одна вона. Війна повиймала з тих містечок і сіл душу, і я, незважаючи на молодість, іноді думаю, що величезний бібрський костел — це вмістилище невидимих тіней, поміж яких жменька людей, пригнічених, розгублених і приголомшених. І наші міста і села не святкують з нами, ми розділені часом, а не обрядом, як мені спершу здавалося.
А цей костел, що здіймається над бур’янами, — порожня шкаралупа, її покинули вже й тіні. Ми йдемо по траві, видно, що туристи трохи її витоптали. Таки потрапили. Вони дивляться на святині крізь віконечко фотокамер, а не через вікно душі. Але я радий і цьому — їхньому гомону, безцеремонності, бездумно клацаючи камерами, вони поповнюють картотеку вічності. Отець Каспар, чи йде він за мною? На якусь мить мені здається, що він зупинився, і, коли я обертаюсь, каже майже на вухо:
— Там всередині має рости дерево.
— Там справжні джунглі, — відповідаю я. — Хаос.
Нагромадження зогнилих дощок, шматків бляхи, цегли, скла і кущів. Від дверей не можна зайти всередину; там ще зірвані плити підлоги і ями, замасковані струхлявілим гіллям, де колись були поховані люди. І я бачу це очима тієї іншої істоти, і мені нестерпно соромно, хоча перший раз я й близько нічого такого не відчував.
Так, ось і дерево. Акація. Впізнаю по листі. Вона трохи здіймається над цим хаосом, тоненький кволий стовбур, криві гілки, молоді листочки. Під роздертим склепінням пару напівстертих личок херувимів, що прозирають, наче з-під криги. На вежу ведуть металеві східці, які уриваються. Я намагаюсь не торкатись стін, щоб не посипалась цегла, бо, здається, один рух — і костел складеться, як картковий будиночок, і поховає нас обох під руїнами.
Але двері, що їм кількасот років, можна зачинити і сховатись від зливи під шматком склепіння: цілком затишний куток. У надбиту чашу чорного мармуру я вливаю святої води, а до престолу можна увійти з боку ризниці: там пролом. Я ставлю біля підніжжя престолу дві свічки, і, поки їх запалюю, отець Каспар, що досі рухався, як сонна риба поміж водоростей, складає хрестом дві гілочки, обчухравши їх від листа, перев’язує повитицею і кладе на престол. Ми молимося довго, не розтуляючи уст, наче чекаємо якогось знаку: голуба, що випадково залетить сюди, тікаючи від яструба, чи бодай метелика, чи снопа проміння, яке раптом позолотить пил на престолі. Але нічого не відбувається. Нічого.