У баби ноги не ходять. Послала мене замість себе. Баба — полька, а ми — ні. Бо поляк той, хто знає польську мову і ходить до костелу. А ні я, ні мама не знаємо мови і ходимо до нашої церкви. Вона дуже гарна. Дах позолочений і багато вишитих рушників. Ще два роки тому баба їздила до Бібрки в костел, тепер навіть до магазину не дійде. Ми з мамою би її відвели на ту службу Божу, попід руки, але вона не хоче: «Костел — каліка, і я каліка, встидно мені буде перед отцем Іваном, що я така хора». В баби ще тиск піднявся, ми вже хотіли швидку викликати. Вона мене вигнала: «Йди, бо спізнишся!» Я хотіла коліжанку Олю взяти, але її не пустили, бо не люблять поляків. Ті колись їм хату спалили. Олька теж дурна, коли то було. Наш сусід, вуйко Стефан, ходив косити позавчора коло костелу. Він теж католик, але не поляк. Ніби дідо його був поляком. Стефан любить їздити до костелу в Бібрку. Він живе сам і в неділю після служби йде обідати або до ксьондза, або в кафе, як має гроші.
Баба каже, що в костелі не правилося 70 років, і я мушу піти і подивитися. Бо Бог один для всіх. Я теж так думаю, бо і в католиків, і в грекокатоликів, і в православних є Божа Матір і Ісус Христос.
Я взяла мобілку і фоткала службу Божу. Вона відбувалася перед костелом, бо всередині там дуже страшно. Не було кому попрятати. Добре, що я вже у сьомому класі, бо скоро школу закриють і я буду їздити до Бібрки. Мені сподобалася служба. Там ще берізки поставили коло дверей, але зілля не святили, як у нашій церкві. Правило два ксьондзи, один з Бібрки, молодий, і старий — аж з Ходорова. Люди поприносили з собою стільці, а я не знала, що треба принести, і стояла. Хоч сидіти мені більше подобається. Я порахувала, скільки було людей: певно, двадцять. І з сусідніх сіл поприходили. Усі старі. І всі плакали, коли отці правили. То польською, то українською.
Баба дуже на мене чекала. Я поки йшла додому, то думала: а що, як баба помре? І через те ноги мої ставали такі самі неслухняні, як у баби. Але в баби вони спухлі, а в мене — як патички. І я ще придумала: як бабі фотки сподобаються, то можна віддати у Бібрці, аби їх надрукували. Баба буде дивитись на них, скільки захоче. Навіть завтра можу поїхати, як дадуть мені грошей. І мені ще дали образок зі святим Станіславом, усім роздавав той старий ксьондз. Казали, що він їздив і просив, аби дозволили відправити в тому костелі, бо то костел Святої Трійці.
Я не заходила досередини і не фоткала, бо баба би плакала, якби то побачила. А я дуже люблю свою бабу і жалію, бо вона була маленька, коли йшла війна. Вона ще нічого тоді не розуміла. А після війни вже все розуміла. І казала, що її мама витягла образ Матері Божої з потоку, куди комуністи його кинули. Тепер той образ з костелу у нашій церкві.
Баба й так буде плакати, але вже від радості.
Телескоп
У вранішньому тумані вирізняються круглі сторожові вежі й темна смуга мурів, чути скрип воріт, що підіймаються, впускаючи до міста селян та купців, брязкають дерев’яні коновки, окуті залізом, долинає запах свіжоспеченого хліба, диму. Щось плюскає у рові з водою. Сонце забарвлює рожевим шмат неба, і коли розсіюється туман, то мури, вежі, підйомний міст дематеріалізуються, і стає зрозуміло, що це все може існувати лише в темряві чи тумані, навіть коли стирається пам’ять. Але схожі запахи, звуки, відчуття зараз просто доповнюються гулом першого автобуса, що долає хвилі пагорбів і видолинків, не зупиняючись, прямує до Білої чи до Смерекова. Ранок виявляє лише один світ, а насправді їх щонайменше два. В одному світі боліт більше і густіший туман, і дерев більше, в іншому — мертві озера, порослі осокою і татарським зіллям, і вологою м’ятою, чий запах викликає почуття якоїсь тривоги ще з дитинства: щось не так, щось воно не туди йде. З цих боліт житейських уже не вибратись самотужки.
На узвишші — костел з вежею, водонапірна вежа з гніздом буська, школа, будинок для вчителів на два поверхи зі стайнями та дровітнями на подвір’ї, всіляким мотлохом і грядками, шкільний спортивний майданчик, зарослий короткою густою травою, на якій так добре сидіти й дивитись на хмари.
Нижче — дорога, яка виводить з Дунаїва, але й приводить до нього, далі старий парк і за ним лікарня. То все — верхівка айсберга, перший культурний шар, під який ніхто не зазирає, бо просто нема кому. Щоб зазирнути, треба відійти на певну відстань, і тоді побачиш обриси добре укріпленої фортеці, яка може дати гідну відсіч ворогу. Якщо варвар ще не опинився у твоїй свідомості.