— Два морозива. Мені й тобі.
— По руках!
А потім дзвонить мобілка. Тато слухає, і на обличчі у нього застигає розгублений вираз. Мала відчуває, що у світі щось зрушується. Вона кришить в руці грудку глини, і камінець впивається їй у долоню. Та це нічого в порівнянні з тим болем, який зараз відчує її маленьке серце.
— Так. Поїду. Вже завтра?
Мала біжить, але не додому, розмазуючи брудними кулачками сльози. Не хоче слухати пояснень тата, що вони потім поїдуть до Львова, що то хіба на два тижні. У костелі відчинено. Майстри не бачать, як дівчинка пірнає у прохолодну сутінь, збігає по сходах, тоді лізе по драбині наверх вежі з забитими дошками віконцями. Тут її сховок. Спершу майстри її проганяли звідти, але потім звикли. Бо вона дівчинка, шкоди не наробить. Часом вона бере з собою книжку і читає. Тато мав їхати через місяць до Польщі на яблука. А тепер йому подзвонили, що є нагода поїхати на трускавки. За два тижні він заробить більше, ніж за місяць. А Львів? Всі знають, що вона поїде до Львова у свій день народження. І не на базар, а на ЕКСКУРСІЮ! Високий замок, історичний музей, аптека-музей, всюди, куди захочуть. Що вона тепер скаже?!
Мала гірко плаче. Вона така нещасна у запраній футболці й брудних від землі шортиках, що у неї водночас починають боліти всі синці і подряпини, які приносить з собою літо, і всі розчухані укуси. На вежі пахне пилюкою, а із каміння, що впало, коли дах ремонтували, вона зробила собі сідало. Тут її прихисток від усіх бід. Навіть у неділю, коли майстрів нема, вона прокрадається нагору і слухає спів католиків. І завжди двері відчинені, її ще ніколи не замкнули в костелі. Бо ксьондз знає, що нагорі зачаїлася маленька дівчинка, яка любить торкатися мертвих клавіш поламаного органу, який ніхто не відремонтує, бо на це потрібні дуже великі гроші. Віконця вежі закриті дерев’яними решітками. Через щілини Мала спостерігає усі три сторони світу. Це найвище місце в Дунаєві. Її твердиня. Тато знає, де її шукати. Він не піде нагору. Він буде стояти і дивитись, доки вона не зійде вниз. Здається, він боїться цієї вежі, ніби вона лише для дітей, а не для дорослих.
Мала, шморгнувши востаннє носом, бо запас сліз закінчився, припадає до щілини. Вона бачить видовжений присадкуватий будинок плебанії, опускає погляд вниз на зелений моріжок. Нікого. Ну, звісно, татові зараз не до неї. Він їде, прецінь, заробляти гроші! Щоб вона могла похвалитися в школі новими кросівками, джинсами і спортивним костюмом. То теж непогано. А тато ходить в одному й тому самому костюмі цілий рік, і нічого.
Коли дівчинка покидає свою вежу з жовтувато-сірого каменю, то бачить при вході тата. Той підпирає одвірок і каже, ховаючи посмішку:
— Кожного дня Григорій із Сянока рівно о першій годині виходив із цих дверей і чекав, чи хтось прийде, щоб з ним поговорити. До нього підходили й багаті, і бідні, жінки і чоловіки, навіть діти, і розповідали про свої проблеми, і питали поради. — Я готовий вислухати вас, панно!
Кожного ранку мала встає і йде по молоко. Вона дивиться під ноги, ніби збирається знайти там сліди тата, хоча які там сліди на асфальті. Вона намагається ступати так, як тато: великими кроками. Вона переконує себе, що нічого не змінилося, що зараз її черга йти по молоко. У хаті, куди вона заходить, дві господині. Одна — як відьма, то стара, а інша — молодша, сама наливає їй молока. Мала думає, чи тато заплатив за молоко, бо та жінка якась непривітна, дивиться, наче щось хоче сказати, але не каже. Нічого, тато приїде…
А як не приїде? Кажуть, що тих, хто їде на заробітки, грабують, і можуть вбити. Її маленьке серце стискається від розпачу. Вона намагається думати про щось гарне, цілі дні пересиджує на вежі з книжкою. Одного разу вона виходить і бачить молодого священика, який стоїть біля входу. Він каже:
— Колись отак архиєпископ львівський виходив з храму і чекав: може, є кому щось сказати, чим поділитись…
Він посміхається. Знає їхній з татом секрет.
— Як ти думаєш, скільки людей підійшло б до мене, якби я так вистоював би кожного дня?
Мала розгублюється.
— Не знаю.
— А я знаю. Тільки мої парафіяни, та й то не кожен.
— То тому, що ви молодий, і не Григорій із Сянока. І не греко-католик.
Тато не ходить ні до тієї церкви, що далі на горбі, ні до костелу. Але часом стоїть на молебні в школі, як не може втекти. І хреститься навіть. Дідо з бабою — ті побожні. Хоч би не подзвонили, бо тато забув сказати, чи говорити правду, чи збрехати про його поїздку до Польщі. Марія Дмитрівна каже, щоб не говорити правди, бо тоді їх розлучать з татом. От коли Малій буде 12 років, тоді можна.