Священик каже:
— А ти дуже розумна дівчинка! Може, ти мене щось спитаєш, аби я дармо не підпирав одвірок?
Мала замислюється.
— Ну… не знаю. А про що можна спитати?
— Та про все на світі!
— Ну… а чому цибулю посипають попелом?
— Та тому, що це природне мінеральне добриво. Я забув хімію, правда, але можу почитати в інтернеті, як поїду до Львова. Згода?
Мала киває. Вони розходяться. Священик на плебанію, мала до будинку вчителів. Марія Дмитрівна пече млинці і кличе дівчинку до себе. Вона вже на пенсії, але ще працює. У неї в кімнаті повно вишивок. Вона пробувала навчити малу вишивати, але тій не подобається копирсатися голкою в полотні.
Мала повертається до кімнати. Там єдина жива істота — будильник. Він цокає. Тато дзвонив учора, казав, що подзвонить ще. У Малої нема мобілки, то він дзвонить Марії Дмитрівні. О 8-й вечора. Мала відчиняє тоді двері з квартири, щоб почути дзвінок. У неї була мобілка, але тато виправ її разом з курточкою. Нічого, він купить іншу.
Годинник каже їй, що не варто сидіти їм удвох, коли надворі літо. Але вибір у Малої невеликий. Піти на став, але чого там стояти, коли тато заборонив їй ходити самій купатися, тільки з Марією Дмитрівною, але просити Мала не звикла. Як просити, коли стара вчителька цілими днями вишиває свою долю, як вона каже. Але чому вона віддає свою долю в крамницю вишиванок у Золочеві?
Дівчинка йде подивитись на цибулю. Тато подзвонить, спитає, як город, треба ж щось сказати. Насправді Малу картопля не цікавить, вона її не обробляла. Але цибулю вони підсипали попелом того вечора, коли тато збирався до Польщі. Попелу було забагато, то вони ще ним картоплю посипали.
Ех, нічого не змінилось! Цибуля така сама тоненька і мізерна, і попіл лежить зверху між рядками. Дощ не падав, відколи тато поїхав.
Мала задирає підборіддя і звертається до порожнього неба від імені спраглої висохлої землі:
— Божечку, пошли нам дощу!
Вона встановлює давно забутий контакт між небом і землею, опиняється у якомусь позачассі, де було мало голосів і багато тиші. Починає тремтіти від власної сміливості, але це триває недовго, бо їй усього 10 років і її віра в чудеса ще ніким не зневажена.
Уночі вона прокидається від голосів неба — гроза і злива. Дощ залізає через кватирку, але сонна дівчинка не годна встати. У кімнаті з’являється біла постать, яка зачиняє кватирку і на мить зупиняється перед ліжком дитини. Це, певно, Марія Дмитрівна, думає Мала.
Вона прокидається від стуку в двері й голосу Марії Дмитрівни. Відсуває засувку.
— Поздоровляю тебе з днем народження! — каже стара вчителька. Бажаю щастя, здоров’я…
— То тобі від тата, — простягає вона коробку цукерок. — А то — від мене…
Марія Дмитрівна вишила Малій сорочку, таку гарну, що очей не відвести, — з рожевими квітами й синіми листочками.
— Вмий личко і поміряй, чи добра, — сухо каже стара вчителька і, важко ступаючи, відходить.
«Чи я щаслива? — думає дівчинка, виходячи надвір у вишитій блузочці, рот у неї наповнений шоколадною слиною. — Так собі, трошки…» Вона йде повз плебанію, повз костел. Звідти виходить священик.
— Овва, яка ти гарна сьогодні! — каже він.
— У мене день народження, — повідомляє Мала і дає йому цукерку, загорнену в папірчик. Вона взяла її просто так: а раптом когось зустріне.
— Дякую! Ходімо зі мною!
Священик веде її до квітника перед плебанією і зриває три рожеві троянди і кілька великих волошок.
— Прекрасній панні на уродини! — кланяється він.
— До мене мама вночі приходила. Я думала, то Марія Дмитрівна, але я закрилася на засув, тому ніхто не міг до мене прийти. А може, то мені приснилося, як ви думаєте?
— Таке не може приснитися. Твоя мама дбає про тебе і там…
Священик показує рукою у знову безхмарне небо. На пальці у нього крапелька крові від трояндової колючки. Мала підсуває пальці вище по стеблах, але не знаходить жодної колючки, щоб і у неї з’явилась кров на пальці. Але біль вона все ж відчуває, тільки через свій юний вік ще не може його виміряти. І це її трохи бентежить.
Автобус о 14.30 привозить тата. Худого, засмаглого, з величезною картатою торбою.
— Мене господар попросив почистити стрих, і я там знайшов старовинний телескоп. Я попросив мені його продати. Сторгувалися на ста доларах. То все, що я заробив.
Марія Дмитрівна крутить пальцем біля скроні й вилітає з кімнати, як фурія.
— Я домовився, що буду готувати хлопця до гімназії. З чоловіком зі Смереківки. Він мені заплатить! — каже навздогін їй тато.