Я натрапив на вулицю, де було повно зруйнованих будинків, як вілл, так і сільських хат. Поміж ними де-не-де стояли менш-більш пристойні оселі, в я ких колись мешкали євреї та поляки. Я побачив авто біля обшарпаного будинку з українським прапором. Виявилось, то була мерія. З будинку вийшли двоє чоловіків, молодший був у костюмі з краваткою. Я спитав, де синагога. Сказав, що приїхав зі Львова. Брехати я не вмію, та й люди в прикордонній зоні дуже уважні й пильні. І у них в голові калькулятор: вони миттю підрахують твою вартість у конвертованій валюті. Чомусь місцева влада сприйняла мене не як журналіста-аматора, а як офіційного представника ЗМІ. А може, їм треба було вихлюпнути на когось усі свої проблеми. Я дізнався дві важливі речі: в місті через нічну грозу немає світла і у місті тепер замість 999 мешканців уже 1000. То була магія чисел. 1000 мешканців свідчило, що міська влада не така вже й погана, працює.
— Але дивіться, щоб звідти вибратись, бо автобус тепер буде тільки через Червоноград. Чи ви на машині?
Я сказав, що ні. Старший почав розказувати, що місто занепадає, що у Белзі і дороги, і туристи їздять, а в У ніхто не вкладає гроші. А чим вони гірші? І т. д. і т. п. Я обірвав його палку промову і сказав, що мене цікавить історія і що мені треба встигнути на автобус. Я сам бачив, що У депресивний далі нікуди. Поцікавився, де єврейський цвинтар, і мені відповіли, що нема: там тепер автобаза. Ну-ну, подумав я, згадавши два белзькі цвинтарі, які приваблюють до себе хасидів з цілого світу.
Синагога виявилась величезною будівлею з червоної цегли, збоку якої стирчала висока металева труба, а у дворі було дві купи вугілля. Я бачив синагоги, перетворені на крамниці і кінотеатри, але не міг уявити котельню, перероблену з синагоги. Всі входи до неї було зачинено, але звідкись долинали п’яні голоси. Здається, з сусідньої будівлі, що стояла впритул і була не то єврейською лікарнею, не то школою. Зразу ж починався парк, і я пішов по траві просто до костелу 17-го століття. Він нагадував велетенський сірий тризуб. На піддашку весело зеленіло дерево. Костел оточував півколом невисокий мур. Але мене більше вразив порожній п’ятиповерховий дім, наче принесений з Прип’яті. Колись же тут мешкали. Нема нічого моторошнішого, ніж покинуті багатоповерхівки. Як тут темно, напевно, вночі.
Я увійшов крізь браму і відразу побачив, що у траві біля входу в костел хтось сидить, спиною до мене. В оранжевій будівельній касці. Може, обідає, але я помилився. Чоловік обривав цвіт глухої кропиви в поліетиленовий пакет. Я привітався, і він обернув до мене зовсім молоде обличчя, правда, з нездоровою повнотою.
— На ліки, — пояснив він.
Я не питав, від чого лікує цвіт глухої кропиви. Судячи з кількості, то було на продаж. Треба з чогось людям жити. Навряд чи той парубок був місцевим знахарем. Він мені сказав, що костел зачинений, бо там будматеріали. Я висловив жаль. У мене нема правила шукати того, хто б відчинив зачинене. Одного разу я нарвався на бабу, яка почувши, що я пишу, почала верещати, що про їхній відреставрований під греко-католицьку церкву костел пишуть всілякі паскудства, і щоб я забирався геть. Естетичний смак наших парафіян та їхніх душпастирів просто вражає. Я вже бачив віддалік оббиту блискучою бляхою церкву і не збирався туди йти, та й наближалася третя година. Хлопець сказав, що автобус має бути десь біля 5-ї, а я хотів ще піти на річку. Мені щось було тривожно на серці, може, через те, що я привертав до себе увагу; мене пронизували десятки поглядів людей, яких я навіть не бачив. І я подумав, що зніму напругу, якщо посиджу собі на березі.
Я обійшов костел з усіх боків. Він був величезний. Біле розігріте небо робило стіни схожими на театральні декорації — пласкими. Бічні входи з міцними дверима були надійно запечатані іржавими замками. Колись тут могло сховатися ціле місто в разі нападу, тому їх будували на совість. Цей костел ще простоїть довго. Він переживе саме місто і буде серед джунглів височіти, як храм майя.