Не знаю, скільки я кружляв отак цвинтарем, бо час тут зовсім інший, але, обпікшись кропивою, я повернувся до реальності. Крамниця була вже зачинена, людей не видно. І ніде не світилося.
Я сів на лавку, де сидів нещодавно. Навіть гуси не могли скласти мені товариства, пішли вже спати. Кожного разу, як над’їжджала якась машина, я зривався, думав, що то автобус. Стало темно, насувалася гроза, одночасно зі сходу й заходу йшли темні хмари. Це ще була одна проблема — не змокнути і не стати жертвою блискавки.
Присвічуючи собі мобілкою, я вибрався на другий поверх млина, де було найсухіше і найчистіше, притулився спиною до теплої стіни і заплющив очі. Дякувати Богу, що в цьому місті є хоч одні відчинені двері. Гроза була шалена, десь дзюркотіла вода через дірявий дах, але я був у безпеці. Мене могло застати це десь на дорозі, якби я вирішив піти пішки. Я просто втік із зупинки, коли почало лити, і куртка, яку я ніс під пахвою, не встигла змокнути. Тепер я вгорнувся у неї, під канонаду травневої грози з’ів останній пиріжок з сиром, і запив водою, а тоді проковтнув знеболювальне. Понад усе я хотів заснути, щоб бодай уві сні відшукати спокій. Бо сниться завжди щось протилежне від того, що ти відчуваєш зараз. Ще один доказ того, що світло і темрява — лише два вияв" однієї сутності, і не можна бажати або того, або цього. Покличеш світло — прибіжить темрява, покличеш ранок — прийде довга-предовга ніч. Блискавки кресали довкола млина, злива не вщухала, і, напевно, молоко скисало, масло гіркло і сир пліснявів у тутешніх господинь. Не буде з чим їхати на базар.
Я вже перебував на межі сну чи навіть заснув, коли почув тупіт внизу. Вже не гриміло, але дощ тарабанив по черепиці. Хтось піднімався по східцях нагору, присвічуючи собі ліхтарем.
— Прошу пана, не бійтеся! Де ви? Ми прийшли вас забрати.
Вони навіть знали, що я тут. Зрештою, я знайшов підтвердження того, що за мною весь час стежили.
В отворі сходового люка з’явилась чорна голова. Чорна, бо в каптурі непромокального плаща.
— Ми знаємо, що ви тут. Не бійтеся, ніхто нічого лихого вам не зробить.
Я ворухнувся.
— Автобуса не було. Мав я десь сховатися.
— Автобус міг бути, але так сталося, що вмер Степан пополудні. Вибачайте, що так пізно. Поки ми радились, ви вже сховались. А потім самі знаєте, що коїлося. Могло нас вбити блискавкою.
Я не дуже розумів, про що він говорить. То був заступник мера, молодий чоловік у костюмі з краваткою. Чи був він зараз при виконанні обов’язків, я не знав.
— Вже спускаємось! — гукнув він униз, хоч я все ще сидів і нічого не обіцяв. Я розумів, що мушу йти з ними, бо в У їхня правда, а не моя.
— Прикро, ви десь про нас думаєте, які ми негостинні.
Про негостинність я якраз думав найменше. Більше про безгосподарність.
— Йдіть за мною, дивіться добре на тих сходах. Михайловичу, присвітіть нам.
Дощ вже майже перестав, тільки шуміла переповнена водою річка. Було дуже темно, але час від часу вдалині спалахували блискавки.
— Знайшли! — гукнув у темряву мер У і посигналив ліхтариком. — Ми вже боялись, що ви спіймали попутну. Дякувати богу, все нормально. Значить так, Ігоре Івановичу, хай там готують нічліг для пана…
— Богдана.
— Дуже приємно, Петро Михайлович. А ми підемо тим часом на парастас. Гроза скінчилась, люди вже, певно, сходяться.
Дорогою я помітив, що супроводжує нас ще кілька чоловіків, але вони йшли віддалік. Я промочив ноги, бо дорога була в ямах, а місцями ще текли потоки води. Ми поминули роздоріжжя, магазин і церкву.
— Уявляєте, чекали цілий день електриків, але ті паскуди не приїхали. Казали, нема бензину.
— А що у місті нема електрика?
— Є, але на то треба цілої бригади.
Можливо, то був лише сон. Я вранці був ще у Львові, в своїй холостяцькій квартирі, заповідався теплий день… Зараз мені хотілося зняти кросівки і вилити з них воду, а тоді викрутити мокрі шкарпетки. І зробити це в себе вдома.
— Ми вже близько.
Подекуди світились вікна, дуже тьмяно. Горіли свічки і гасові лампи. В одній з хатин горіло ясніше. Там, де помер Степан, очевидно.
— Мені якось незручно, — мовив я, відчуваючи неприємне заціпеніння в тілі.
— Та ви знаєте, Степана. Ви з ним нині бесідували під костелом.
— Це ви про того хлопця в оранжевій касці? Що ж сталося?
— Серце. Порок серця.
Я засумнівався. Знаю, як виглядають люди з серцевою недостатністю. Той бідака був повний, радше мав проблеми з обміном речовин.