— Може, президент і погидує Засядьком. — Мартинець зупинився перед Карплюком, зазирнув йому у вічі. — Кому охота бути обпльованим? У прямому й переносному значенні?
— То ви вважаєте?.. — витягнув шию Карплюк.
— Бідні ми й нещасні, коли вже робимо з Засядька фігуру.
— Ну яка ж Засядько фігура! — ще раз заперечив Рутковський.
«Але ж, — подумав, — яке мені діло? Зрештою цей Мартинець теж покидьок: погнався за красивим життям, ну, пощастило йому… Правда, інший на його місці сидів би й не цвірінькав, а цей кокошиться, виходить, щось людське збереглося в ньому».
— Яка фігура? — розсердився нараз Мартинець. — Невже ти не бачиш? На цьому тижні кількома мовами передадуть інтерв’ю Засядька. Може, хтось і почує, повірить…
— Авжеж! — схвалив Карплюк. — Пан Іван має свою думку, і до неї треба прислухатися.
— І, саме виходячи з цих міркувань, ви перекажете її завтра Кочмареві? — втупився в нього Мартинець.
Отже, він не такий простий, Іван Мартинець, знає, з ким має справу, але мусить також знати, що проти Кочмара йому не поперти, на що ж розраховує? Мабуть, просто не може тримати язика за зубами. Є такий тип людей: нічого не пошкодує задля красного слівця.
Шия в Карплюка сама собою заховалася в комір, і голова докірливо схилилася вбік.
— Пане Іване, я по такий!..
— Такий чи не такий — побачимо.
— Клянусь вам, може, хтось… — недвозначно глипнув на Рутковського.
— Максима не чіпайте! — одразу зрозумів його Мартинець. — Він ще не розпаскуджений.
— І сам пан Лодзен йому довіряє.
— Усе вам відомо. Але… — Мартинець побачив, що дівчата несуть тарелі з наїдками. — Але сьогодні в нас шинка й червона риба. Вам відомо, скільки коштує червона риба, пане Карплюк? Добре, я не псуватиму вам апетит, проте маєте знати, що сьомга йде тільки під горілку, бажано «столичну», і саме таку ми сьогодні й питимемо.
— Набридло віскі, — згодився Карплюк і потер руки.
— Але сьогодні, — вигукнув Мартинець, — я частуватиму вас ще чимось! Вгадайте чим?
— Вірменським коньяком? — вилізла шия з коміра в Карплюка.
— Ні, панове, маємо горілку з перцем!
— Для жінок! Тільки для жінок! — запропонувала Стефа.
— Хоча б по маленькій чарочці… — попросив Максим жалібно.
— Тільки по маленькій, — махнув рукою Мартинець поблажливо.
Карплюк випив два повні келихи горілки, трохи сп’янів, налив по вінця третій, підвівся й почав патетично:
— Пропоную тост… Вип’ємо за нас, за наші ідеї!
— І ви маєте свої ідеї? — не без єхидства запитав Мартинець. — Цікаво…
— Так, маю, — гойднув головою Карплюк, — і завжди пишаюся з цього.
— Здається, під час війни ви працювали на київській біржі праці?
— Так.
— І скільки хлопців та дівчат відправили до Німеччини?
Карплюк втягнув шию в комір.
— Кожен робив своє діло…
— Звичайно, один просто стріляв з автомата в Бабиному яру, другий відправляв ешелони з робітниками.
— А що лишалося робити?
— Не знаю.
— Може, ви запропонували б іти в червоний партизанський загін?
— До речі, партизанські загони воювали тоді фактично разом із союзниками…
— Хочете сказати…
— Так, хочу. Об’єктивно ви були проти американців.
— Багато американців вважають помилкою, що підтримали Радянський Союз під час війни. Погомоніть з паном Лодзеном…
— Я знаю його точку зору.
— А якщо знаєте, чого чіпляєтесь до мене? Он Панченко — оберштурмфюрер СС, і ніхто йому не дорікає.
— Е-е, панове, — остудила їх Луцька, — чого вже сперечатися? Німці тоді були величезною силою, і з цього гріх було не скористатися…
— Так само, як тепер американці, — ствердив Карплюк.
— А ми можемо тільки базікати.
— Підгавкувати! — вколов Мартинець.
— Хіба важлива термінологія? — Стефанія допила горілку. Дивилася холодно. — Давно час зрозуміти, що без американців не буде ні нас, ні радіо, ні дідька лисого. Єдиний наш шанс — американці…
— Хочете ховатися за американськими багнетами? — Злість нараз закипіла в Максимові.
Луцька здивовано подивилася на Рутковського: що це з ним?
Однак Максим уже опанував себе: ну, чого вискочив? Тут усі, крім Гізели, якій геть байдужі ці проблеми — було б вино й музика, — співають однієї, може, на різні голоси, та хор, зрештою, єдиний.
А його діло — мовчати, слухати й запам’ятовувати. Так, так, Максиме Рутковський, мовчи й слухай, пий українську горілку з перцем, закушуй баварською шинкою і запам’ятовуй, бо пам’ять тепер — єдина твоя зброя.