А Лакута ковтав ці образи, руки й ноги тремтіли від люті, та що міг вчинити студент професорові, ще й такому відомому, як Євген Валявський?
Дурні однокурсники захоплювалися ним, бігали на всі його лекції, аплодували; ну, добре, знає, скільки ран завдали Цезареві і що тільки остання виявилася смертельною, що з того, коли невідомо тобі, скільки і як шмагатимуть тебе «соловейки» з чоти Лакути, якого ти так необачно зрізав на екзамені.
Лакута підняв чоту по тривозі, наказав вишикуватися, обійшов стрій, вглядаючись в обличчя солдатів.
— Сьогодні побавимося, хлопці, — пообіцяв, — відведемо душу.
— Руки сверблять! — вигукнув хтось.
— Думаєш, у мене не сверблять? — зареготав Лакута. — Ходімо, хлопці, машина чекає.
Автомобіль загальмував на вулиці Арцишевського біля довгого чотириповерхового будинку.
У супроводі двох солдатів Лакута піднявся на третій поверх, подзвонив у квартиру праворуч. Довго не відчиняли, чотар почав грюкати підборами в двері, коли нарешті почулося човгання і старечий голос запитав:
— Хто?
— Влада! — відповів Лакута впевнено. — Відчиняй, бо зірвемо двері!
Він і справді почував себе зараз владою, бо міг робити, що завгодно: вбити чи помилувати, розстріляти, повісити, відшмагати батогами, й це сповнювало його втіхою, підносило у власних очах, бо що в порівнянні з ним якийсь жалюгідний університетський професор?
Стара відчинила двері, стояла й дивилася злякано, мабуть служниця, бо була в цератовому фартусі й тримала в руках ганчірку.
— Пан професор удома? — запитав Лакута.
— Хворі вони, — відповіла служниця, відступивши. — Кашляють і температура.
— Кашляють, кажеш? — зрадів чотовий.
Отже, професор не втік, тут, на місці, і зараз вони побачаться.
Цікаво, чи впізнає?
Лакута грубо відштовхнув служницю й рушив коридором, чуючи за спиною впевнені солдатські кроки.
Попереду світилися скляні двері, чотовий штовхнув їх коліном, чудом не вибивши скло, й потрапив до професорського кабінету.
Всі стіни аж до стелі займали стелажі з книгами, біля вікна стояв величезний стіл із зеленою лампою, а в глибокому фотелі сидів професор Валявський. Він щось читав, відклав книгу й подивився на Лакуту уважно, без роздратування, яке, здавалося, мала б викликати у кожної, тим більше хворої людини безцеремонність відвідувачів.
Лакута зупинився посеред кабінету, поправив на грудях автомат і застиг, втупившись у Валявського. Чекав, що професор пополотніє, відсахнеться, запитає зрештою, чого з’явилися сюди люди у військовій німецькій формі.
А Валявський тільки дивився, тримаючи книгу, й легка посмішка торкалася вуст.
Мовчання затягувалось, і перший не витримав Лакута.
— Ну? — запитав зловтішно. — Як ся маєте, пане професоре? Не впізнали мене?
— Чому не впізнати? — Професор поклав книгу на стіл і схрестив руки на грудях. — Якщо не помиляюсь, студент другого курсу Зіновій Лакута…
Він сказав це спокійно, немов чекав Лакуту, ніби призначив йому зустріч, переекзаменовку й зараз запитуватиме про Юлія Цезаря.
Лакута мимовільно переступив з ноги на ногу, нерішуче й прохально, ніби знову став студентом. Але автомат висів у нього на грудях, справжній «шмайсер» з повним магазином патронів, він не витратив ще жодної кулі, а міг стріляти чергами й зараз зрізати цього самовпевненого чоловіка, що схрестив руки на грудях і не зводить з нього погляду.
— Колишній студент, пане професоре, — уточнив для чогось Лакута.
— Бачу.
— А якщо бачите, — зірвався раптом на фальцет Лакута, — то прошу встати!
Професор, взявшись старечими венозними руками за бильця крісла, підвівся.
Лакута не чекав, що Валявський отак відразу виконає його наказ, і ця слухняність знов надала йому впевненості. Однак нараз професор ступив крок до нього й мовив з почуттям власної гідності:
— Я можу встати і, можливо, виконаю інші ваші накази, пане колишній студенте. Бо я людина слабка й ніколи не відзначався хоробрістю. Проте чомусь мені не дуже лячно, може, тому, що я досить пожив на цьому світі, а може, й тому, що взагалі соромно лякатися таких мерзенних і нікчемних типів, як ви.
Лакута відступив, даючи дорогу солдатам.
— Взяти! — наказав.
Він дивився, як солдати підштовхують старого прикладами карабінів, як виводять з кабінету сиву людину в домашній куртці, й не відчував задоволення, навпаки, здавалося, що цей клятий професор ще раз узяв гору, як тоді на екзамені.
У дворі біля машини стояло ще шестеро чоловіків: молодих і літніх, сивих, лисих і з буйними чупринами.