Вирішив: якщо Сопеляк прийде першим і все минеться, поведе його разом з дружиною до ресторану й замовить усе, що захочуть.
Ні, подумав одразу, не вчинить він цього, коли навіть усе минеться, бо така щедрість тут не в пошані, Сопеляк запідозрить його і, хтозна, може, й згадає передчасну-появу Рутковського на роботі. Бо, чесно кажучи, Максим не відзначався особливою службовою запопадливістю: запізнювався на хвилин п’ять-десять і рідко коли приходив завчасно.
Рутковський простелив на підлозі галети, загорнувся в плащ, підмостив під голову якісь папки. Спати. Бо в його становищі нічого кращого не лишалося.
Крутився й не міг заснути. Лише вранці сон здолав його, задрімав на дві чи три години, але о восьмій уже сидів за столом.
Сидів напнутий, як струна, й чекав, коли клацне замок у дверях…
У яких?
Невже пан Сопеляк підведе його?
Ну, хороший, добрий, найкращий пане Вікторе, ну, хіба ти не можеш прийти на кілька хвилин раніше, всього на п’ять чи шість хвилин?..
Мабуть, пан Сопеляк почув ці Максимові благання. Замок клацнув тихо, навіть дуже тихо, у дверях праворуч, з кімнати долинули м’які кроки Сопеляка.
Рутковський почув, як калатає у нього серце. Тепер вичекати хвилину чи дві. Аби не прийшли Вирган чи Синявський. Дивився, як біжить на циферблаті секундна стрілка.
Швидше, швидше…
Коли стрілка оббігла два кола, підвівся навмисно повільно, зазирнув до Сопелякової кімнати.
Пан Віктор гортав якісь папери й не побачив його. Рутковський просковзнув поміж письмовими столами.
— Моє шанування, пане Вікторе! — мовив голосно й бадьоро. — Ви, як завжди, рання пташка.
Сопеляк усміхнувся ласкаво. Він усім всміхався ласкаво, а особливо солодко тим, хто йшов угору.
Цей Рутковський, дивись, через півроку чи рік стане заступником Кочмара, і до нього треба посміхатися щиро.
Сопеляк зібгав у кулаці бороду, щоб Рутковський краще побачив вираз його обличчя, — приязний і запобігливий.
— А ви, пане Максиме, сьогодні, бачу, теж не забарилися.
— Ех, пане Сопеляк… — Рутковський багатозначно глянув на колегу. Знав, що Сопеляк над усе полюбляє секрети, і вирішив зіграти на цьому. — Розповім вам, але це таємниця…
— Звичайно, пане Максиме, все залишиться тільки між нами, слово честі.
— Розумієте, вчора ввечері познайомився з дівчиною і прогуляв цілу ніч. У неї… А вона тут неподалік мешкає, додому вже не було сенсу вертатися.
— І гарна дівчина? — Вузенькі Сопелякові очі зблиснули цікавістю.
— Дуже.
Сопеляковим обличчям майнула хмара.
— Тепер вам, — зітхнув він, — усе легко дається. Гроші, дівчата…
— Не кажіть нікому.
— Їй-богу… А ви справді загуляли. Навіть… — затнувся він.
Рутковський насторожився.
— Що навіть?
— Е-е, пусте. Ви завжди — взірець акуратності, а сьогодні неголений.
— Справді. — Максим з удаваною відразою провів долонею по щоці. — Звідки ж у дівчини бритва? Знаєте, скажіть Кетхен, що я в бібліотеці, тут перукарня за рогом, за двадцять хвилин можна встигнути.
— Якщо вона повірить.
— Вам, пане Вікторе, не повірити не можна. А з мене коньяк.
— Усі завжди тільки обіцяють…
— Точно.
— Ну, скажу, скажу.
Рутковський просковзнув порожнім коридором до туалету. Визирнув з-за непричинених дверей і, побачивши, що мимо поважно прочвалав Синявський, зітхнув з полегкістю й побіг до перукарні.
Ну запізниться на кілька хвилин… Кетхен знатиме, що він у бібліотеці, вона не донесе на нього Кочмареві — вже звикла до дрібних Максимових презентів.
Іван Мартинець сидів на відкритій веранді невеличкого ресторанчика «Струмок», що притулився над самою дорогою на Зальцбург. Відвідувачів було мало: він з Гізелою та ще кілька проїжджих, які поставили свої машини на асфальтованому майданчику під рестораном.
Усі сиділи на відкритій веранді, тільки двоє кремезних чоловіків у замшевих шортах пили пиво в залі. Стояла літня спека, і лише іноді легкий вітерець гойдав верхівки сосен, що обступили ресторанчик, глиця сипалася на столи.
Один з чоловіків, що пив пиво, показав кельнерові два пальці, і той приніс повні кухлі.
— І сиру, — наказав чоловік. — Свіжого.
Кельнер пішов по сир, а чоловік, вмочивши губи в піну, мовив невдоволено:
— Можемо до ночі просидіти, й нічого. Дівка у нього файна, скажу я тобі, з такою дівкою я б тут не сидів…
Другий зареготав.
— У вас, пане Йосипе, губа не з лопуцька.
— Губа в мене й справді не з лопуцька, — похмуро погодився Йосип. — А що з того? Як були ми з тобою, Богдане, на побігеньках, так і залишились.