— Нічого собі, скажу вам, побігеньки! — Богдан непомітно намацав у кишені руків’я пістолета. — Ми з вами, пане Йосипе, виконавці, й виконавці неабиякі, з нами ще рахуються, і я певний, що завжди комусь знадобимось. Абисьми живі були.
— О-о! Абисьми живі були — це ти точно врізав, Богдане, поки сила є, нами й цікавляться. А потім?
— На пенсію, пане Йосипе.
Йосип скрутив величезну дулю, тицьнув під самісінький ніс Богданові.
— Бачив, дурню? Ти що, член профспілки?
— А ви зараз грошенята заощаджуйте.
— З нашою роботою тільки заощаджувати!..
— Я ось що думаю! — Богдан озирнувся і, впевнившись, що поблизу нікого нема, мовив притишено: — Треба нам з вами, пане Йосипе, свій момент ловити. Бо справді, на чужого вуйка працюємо, по лезу ножа ходимо, а за віщо? Кількасот марок, тьху, прошу я вас!..
— Не плюйся, Богдане, й вони на дорозі не валяються.
— Не валяються, — погодився Богдан. — Та набридло. Цей Лакута у люксі шнапс і коньяк дудлить, а ми по коридорах вештаємось…
— Макітра в нього варить краще, ніж у нас, Богдане.
— По кажіть, просто більше щастя має.
— Щось ти крутиш, Богдане. Не подобається це мені. Я з Лакутою в «Нахтігалі» служив, рука у нього знаєш яка!
— Була, пане Йосипе, була, прошу я вас, в нього рука, а тепер один спомин.
— Ну кажи, куди цілиш?
— Чекайте, пане Йосипе, обмізкувати цю справу ще треба, поп’ємо пива, а потім побалакаємо, бо часу в нас досхочу.
— Чого-чого, а часу справді… — погодився Йосип. — Краще були б гроші.
Кельнер приніс тонко нарізаний сир. Йосип узяв шматочок, кинув до рота, пожував.
— Хіба це сир? — зітхнув Богдан. — У пас у горах відкраєш півкіла овечого, ото їжа. А тут дві сосиски — сніданок…
— На один зуб.
— Ми з вами, пане Йосипе, от що зробимо: купимо завтра м’яса, баранини, поїдемо до лісу, розкладемо вогнище й на шпичках, прошу я вас…
— На шпичках смачно, — ковтнув слину Йосип.
Нараз він витягнув шию в бік веранди.
— Що там? — засовався на стільці Богдан.
— Шляк би його трафив! — вилаявся Йосип. — Весь час під ногами крутиться…
— Хто?
— Сиди спокійно, не повертайся. Отой тип приїхав, що ми побавились.
— Рутковський?
— Еге ж.
— Тікати треба, може впізнати.
— Машину лишимо на стоянці, а самі за струмок. Там я лавицю нагледів. У кущах, і нас не видно.
— Щось цей Рутковський часто в нас на дорозі трапляється.
Богдан лишив гроші на столі, й вони обережно, щоб не побачили з веранди, спустилися крутими сходами до виходу.
За струмком стояла дерев’яна лава, Йосип вмостився зручно, простягнувши ноги, а Богдан сів на краєчку, щоб спостерігати стоянку, де припаркувалися червоний «фіат» Рутковського й канарковий «пежо» Мартинця.
…Рутковський одразу помітив Мартинця з Гізелою: ця пара сиділа осторонь, на самому краю веранди під соснами. Помахав рукою й побачив, як розпливлося в усмішці обличчя Мартинця.
— Хелло, Іване! — вигукнув Рутковський. — Привіт, Гізело, я радий бачити вас. — Він сів і огледів пляшки на столі. — Ти знову присмоктався, Іване? Дорога важка, суцільні крутани…
— А ми з Гізелою заночуємо. Тут у хазяїна є дві кімнати, обидві вільні, випий, можеш також заночувати.
Рутковський похитав головою.
— Не випадає.
— Як знаєш…
— Ну, кажи, чого кликав? — Сьогодні на радіостанції був вихідний день, Максим збирався поїхати в гори порибалити, але подзвонив Мартинець і призначив зустріч у «Струмку».
— Чекай, — покрутив головою Мартинець, — я трохи хильну, друже, а ти пий каву чи мінеральну воду, бо ти — уособлення всіх на світі чеснот, а ми з Гізелою порочні й розпусні, правда, бебі? — Він виголосив усю цю тираду українською, Гізела, звичайно, нічого не зрозуміла, тільки догадалася, що йдеться про неї, грайливо хитнула головою й поплескала Івана по щоці. — От бачиш, — вигукнув Мартинець зловтішно, — вона згодна, що розпусниця, і точно — вона курва, а я…
— Ти п’яний, Іване, і якщо хочеш розмовляти зі мною…
— Я п’яний! Що ти розумієш… Я дурний, це точно, — постукав себе кулаком по лобі, — дурнішого бути не може, і я закликаю тебе в свідки.
— Тобі видніше, — знизав плечима Рутковський, і це не сподобалося Мартинцеві: одне діло, коли лаєш себе сам, і зовсім інше, коли хтось.
— От і ти вже проти мене… — образився він.
— Якби я хотів тобі поганого, не приїхав би.
— Так, ти — друг, — погодився Мартинець, — і я хотів порадитися з тобою.
— То й радься.
Мартинець на хвилину замислився. Ковтнув води з фужера й почав розсудливо і напрочуд тверезо: