— Не може бути! До кінця, казав?
— Еге ж. От я й подумав…
— Знати б, коли одержить гроші!
— Дізнаємось.
— Як?
— Без нас не обійдеться. Бачите, навіть тоді до готелю кликав, а тепер, коли грошима запахло, й поготів.
— Атож.
— Тільки не дай боже, пане Йосипе, щоб запідозрив. Ніц не вийде тоді, той пан Лакута хитрий і обережний.
— Чекай, Богдане, бачиш, той фраєр виходить.
— Чого ж не бачити, пане Йосипе, ходімо до нього?
— А німкеня де?
— За ним чимчикує.
— Невже поїдуть?
— Куди їм їхати?..
Мартинець спустився з веранди й домовився з господарем про ночівлю. Кімната виявилась маленькою, зате ліжко було велике, на півкімнати, м’яке, й білизна пахла свіжістю.
Гізела швидко роздяглася, пірнула під ковдру, покликала Івана:
— Іди до мене, любий.
Якщо б не покликала, пішов би, і принаймні сьогоднішній вечір склався б для Івана Мартинця щасливіше, та якийсь біс протиріччя вселився в нього: був роздратований і гнівався на весь світ.
— Подихаю свіжим повітрям.
— Не надихався? Я замерзла.
— Грійся сама! — кинув грубо й пішов похитуючись.
Постояв трохи біля дверей. Чомусь хотілося плакати.
Йому давно вже не було так сумно, жив, як у чаду: Гізела, Бетті, Герда, Лізхен — дівчата й віскі, дівчата й джин, дівчата й шампанське — ось і все життя.
Вбивав у собі й спогади, й бажання, й докори сумління. Бо ніяк не міг забути дніпрового простору й лаври над ним, золотої бані, яка наче віддзеркалюється у вічних дніпрових водах — це видіння переслідувало його, бо знав, що ніколи вже не побачить рідного міста й ніколи не купатися йому в Дніпрі.
Оце «ніколи» найбільше мучило його, не міг змиритися з цим, тому й заливав гіркоту спиртним, марнував життя з дівчатами.
Іван закурив і пішов до лави, що стояла на березі струмка. Хотілося самотності, вона роз’ятрювала душу, та чомусь цей душевний біль водночас і заспокоював, певно, тому, що в такі хвилини відчував себе людиною, яка ще може чогось досягти в житті.
Мартинець сів на лаву й загасив щойно запалену сигарету. Дивився на зорі, на місяць, що сходив з-за дерев, і відчував свою мізерність і нікчемність у цьому нескінченному світі. Знову захотілося плакати, але поруч хтось сів — запахло пивом і тютюном.
Мартинець скоса глянув і впізнав типа у замшевих шортах, який пив пиво в барі. Хотів підвестися, та чоловік запитав його:
— Сигарета є?
— Прошу… — Іван поліз до кишені, чоловік присунувся до нього близько-близько, дихнув перегаром, Мартинцеві стало гидко, він відсахнувся, та хтось вдарив його по голові, й Іван знепритомнів.
— Спритно ти його, — похвалив Йосип. — З першого разу.
Богдан заховав під сорочку залізну трубу, обтягнуту гумою.
— Та вже насобачився, — відповів. — Пошукайте, пане Йосипе, в кишенях, бо якщо нема ключів…
— Куди вони подінуться? — Йосип хутко обмацав кишені піджака Мартинця, витягнув автомобільні ключі. — Підганяй сюди машину, не барися.
Богдан сторожко роззирнувся довкола: з веранди їх не могли бачити, тільки бармен стовбичив за широким ресторанним вікном.
— Підтримай його, — прошепотів. — Аби не впав.
— Швидше.
Канарковий «пежо» загальмував біля лавки через хвилину, і Йосип, упевнившись, що бармен читав газету й нічого не бачить, затягнув Мартинця в машину.
— Давай, — видихнув хрипко. — Я тебе дожену.
«Пежо» з місця набрав швидкість, а Йосип метнувся до потужного сірого «мерседеса». Він догнав «пежо» одразу за «Струмком», ішов, вчепившись у хвіст і вимкнувши фари.
За кілька кілометрів, де дорога в’юнилася поміж горами й ліворуч від неї починалася прірва, Богдан зупинив «пежо». «Мерседес» приткнувся до узбіччя мало не впритул. Богдан вийшов з машини, огледівся.
— Здається, тут, пане Йосипе? — запитав скоріше для годиться, бо зупинився в точно визначеному раніше місці.
— Тут, — пробуркотів Йосип і перетягнув усе ще непритомного Мартинця на переднє сидіння.
— Ну, з богом! — Богдан зняв машину з ручного гальма, викрутив кермо ліворуч. — Взяли!
«Пежо» неохоче й важко зрушив з місця. Поступово набираючи швидкість, перетнув шосе й звалився в прірву.
— Слава тобі, господи, — перехрестився Богдан, — з благополучним закінченням вас, пане Йосипе.
— Не забудь завтра вранці зателефонувати Кочмареві.
— Не забуду. З нього ще тисяча марок, а за тисячу марок я будь-кому горло перегризу.