— Поїдьмо до нашого струмка.
Вона не попросила, а мало не наказала. Рутковський першої миті хотів відмовитись, але, подумавши, погодився, щоправда, застеріг:
— У мене тільки півдня вільні.
— Ти ж у відпустці.
— Все одно, справи.
— Ну, хоч півдня. Їдьмо. — Вона підвелася, навіть не дочекавшись кави, така вже в неї була вдача, імпульсивна, запальна; але Іванна саме принесла кавник і відмовлятись було незручно.
Максим пив не поспішаючи і думав: чого Луцькій захотілося поїхати до струмка? Натура вона не сентиментальна й навряд чи в неї виникло бажання сидіти на березі, слухати плюскіт води, збирати польові квіти або просто лежати горілиць, милуючись хмарами. Отже, виникла якась справа, і Стефа має розмову до нього.
Рутковський запропонував Стефанії сісти за кермо, але вона відмовилася. Це трохи здивувало Максима: Луцька вміла й любила водити машину й дужо добре розбиралася в перевагах нового «фіата» перед старим «фольксвагеном». Зрештою Максим пояснив це тим, що Стефа була трохи збуджена й не хотіла ризикувати.
Їхали містом мовчки, курили й мовчали, Максим скоса поглядав на дівчину.
Луцька трохи відкинула сидіння й напівлежала, торкаючись щокою підголовника, відвернулася од Максима, може, боялася поглядом чи необережним рухом виказати себе, а може, просто втомилася й відпочивала.
З міської колотнечі вибралися нарешті на шосе, не автобан з його великими швидкостями й суворими автомобільними законами, а на старе шосе, колись воно було класною магістраллю, тепер другорядне, й рух на ньому був відповідно менший і повільніший.
«Фіат» легко набрав дев’яносто кілометрів, проте й це не сподобалося Стефанії — повернулася і, певно, хотіла зауважити Максимові, але так нічого й не сказала. У мовчанці вони й доїхали до струмка.
Рутковський поставив машину на галявинці під великим осокором, звідси до річечки вела звивиста стежка, в’юнилася поміж кущами ожини й дикої малини, і Стефанія полюбляла, обдираючи руки, залазити у саму гущавину і ласувати дрібними, але дивовижно смачними ягодами. Вона вистрибнула з машини й побігла не озираючись до води, туди, де вони розкладали вогнище і смажили форель, коли рибальське щастя всміхалося Максимові.
Рутковський замкнув машину і побіг за Стефою; вона стояла й дивилася, як він спускається стежкою, і в її очах Максим побачив чи то докір, чи виклик. Він зупинився поруч, Стефанія схопила його за руку й потягла стежиною вздовж ручая; вище за течією вони колись надибали великі валуни, відшліфовані водою під час дощів, тоді ручай ставав стрімкою гірською річкою, виходив з берегів, вивертав з корінням дерева й ніс із собою мул і каміння. Біля валунів завжди добре ловилася форель; можна було й просто посидіти на холодному камінні, дивлячись на невпинний плин води.
Стефанія опустилася на валун, запитала:
— Навіщо ти взяв відпустку?
— Я ж казав, справи…
— Кудись їдеш?
— Можливо.
— Куди, якщо не таємниця?
Рутковський розвів руками.
— Ще сам не знаю.
— І до цього спричинилися списки Лакути?
— Ні, — відповів упевнено, — це зовсім інша справа.
— Коли повернешся?
— Думаю, через тиждень.
— Я чекатиму.
Стефанія набрала води в обидві жмені, ковтнула, зиркнула на Максима скоса й бризнула на нього.
— Якийсь ти сьогодні дивний, — мовила вона.
— Сама казала: наді мною тяжіє гнів Щупака.
— Все воно вийшло якось не до ладу, — зітхнула дівчина, — й мені шкода, що ти встряв у цю справу.
— Не я, то хтось інший…
— І то правда. Не думай більше про це.
— Просто я весь час пам’ятаю твої слова: підписав собі смертний вирок.
— Так, Кульгавий Диявол — страшний, але я знайду спосіб приборкати його.
Рутковський подумав, що, може, й справді знайде, і його від’їзд за кордон передчасний.
— Добре, — мовив, — я приїду через тиждень, і ми повернемося до цієї розмови.
Стефанія задивилася на сріблясту форель, що вигравала у воді.
— Шкода… — сказала вона, — шкода, що ти не захопив вудки. Сьогодні гарний день, бачиш, і риба ходить.
Десь поблизу на дереві засвистів дрозд, різко закричала горлиця. День справді видався гарний: не спекотний, тихий, і Максимові нікуди не хотілося їхати. Та нічого не вдієш, завтра вранці він уже буде далеко, в маленькому прикордонному містечку.
Стефанія сказала так, наче між ними нічого й не сталося:
— Не затримуйся.
— Постараюся.
Максим підвівся, Стефа взяла його за руку, й вони рушили берегом ручая, перестрибуючи через каміння.