«Як на параді», — подумав Дорош, і йому захотілось кинути в колону протитанкову гранату, а потім прошити ворожі постаті довгою-довгою автоматною чергою.
Та про це годі було й думати. Чого вартий розвідник, який наробить галасу, вкладе півдесятка фріців?.. У них інша мета. Їхня зброя — очі й вуха. Дивитись і запам’ятовувати, скільки й які частини перекидаються зараз на північний схід. Оце суне бруківкою зовсім свіжа й укомплектована частина, видно, резервний полк, і можна дійти висновку… Хоча рано ще робити висновки, треба збирати факти, якнайбільше фактів…
Розвідники вийшли на дорогу й зупинились, очікуючи попутну машину. Стояли й лічили грузовики і гармати, які проходили повз них. Точніше, лічив один Сугубчик: пам’ять у нього була просто-таки феноменальна.
У зворотному напрямку грузовики йшли порожні, і Дорош зупинив один з них. Пред’явивши офіцерові документи, поскаржився, що їхня машина вийшла з ладу, з нею, мовляв, лишився водій, а їм негайно треба дістатись до Ралехова, невеличкого містечка за десять кілометрів звідси.
Офіцер не заперечував — грузовики йшли в тому ж напрямку, і розвідники пострибали в кузов.
Перед Ралеховом на дорозі стояв есесівський патруль — ішла прискіплива перевірка документів. Дорош, не вилізаючи з кузова, подав обершарфюрерові свої папери.
Есесівець уважно переглянув документи, запитав:
— Солдати з вами?
— Так.
— Прошу пройти зі мною.
— Але ж ми поспішаємо.
— Прошу не сперечатися. Солдатам вилізти з кузова й чекати тут.
Дорош розумів — чинити опір безнадійно. Але що він хоче, цей есесівець? Адже їхні документи в порядку… Він вистрибнув із кузова. Обершарфюрер привів його до вкритої брезентом вантажної машини, на приступці якої сидів офіцер у лискучому плащі. Передав йому документи Дороша.
— Обер-лейтенант не має перепустки, — доповів.
«Он що… — Дорош зітхнув з полегкістю. — Але як я можу її мати?»
— Звичайно, не маю, — мовив він упевнено. — Я — офіцер зв’язку генерал-лейтенанта Вейста і їду до штабу генерал-полковника Блейхера.
— З учорашнього дня введено спеціальні перепустки. — Унтерштурмфюрер глянув спідлоба.
Дорош зрозумів, що тут можна взяти лише нахабством. Інакше їх спровадять до штабу, а там уже не викрутитись.
— Там, де я був учора, — підвищив він голос, — було справжнє пекло, не те, що ваш тиловий курорт! Я маю спішні повідомлення для штабу, й кожна хвилина затримки може дорого коштувати. Звичайно, коли ви, унтерштурмфюрере, берете відповідальність на себе…
Це вплинуло. Офіцер віддав документи. Наказав обершарфюреру:
— Пропустіть! — І пояснив: — Проїдете до Нижнього.
Їх посадили у вільну машину, яка йшла через Ралехів, Тепер Дорош знав, що штаб групи армії генерал-полковника Блейхера розташований за вісімнадцять кілометрів звідси, у містечку Нижньому. Міркував: чи варто ризикувати й прориватися туди? Перевірка документів під Нижнім ще суворіша, та й що, зрештою, їм робити в містечку?
Ралехів розкинувся на пагорбі, звідки відкривався широкий краєвид. Те, що вони побачили на підступах до містечка, перевершило всі їхні сподівання.
Ралехівський пагорб огинала потужна лінія оборонних споруд — протитанкові рови й надовбні, ходи сполучень і дзоти… Все це промайнуло перед очима за кілька секунд, бруківка круто звернула, обабіч потяглися садочки, й грузовик в’їхав у Ралехів.
Дорош попросив шофера зупинитися в центрі містечка.
Навіть недосвідченій людині було ясно, що тут розмістився штаб військової частини. Біля будинку колишньої школи стояли легкові автомобілі — «опель-адмірал» і «хорьх» — потужні генеральські машини та ще кілька менших, не таких комфортабельних. Будинок посилено охоронявся, офіцер уважно перевіряв документи у всіх, хто входив. Трохи далі розмістилися різні служби, мабуть, армійські…
Попереду зблиснула вузенька річечка. Дорош, знайшовши зручне місце, з’їхав на луг.
Коло річки пахло зеленню й квітами. Так пахне навесні, коли трава ще смарагдова й квіти лише розцвітають, — пахощі, котрі хоч на кілька годин, здається, повертають людині молодість.
Дорош розстелив килимок, намагаючись не прим’яти квітів, лежав і слухав, як жебонить вода в річці, дивився в безмежну небесну блакить. Нині рідко хто може дозволити собі отак безжурно витрачати час, нові ритми життя засмоктують людину й віддаляють її від природи.
Дорош відвернувся від машини, яка нагадувала, що попереду ще не одна сотня кілометрів, і не помітив, як задрімав. Снилися йому гарні сни, й проспав він довго.