— Гер обер-лейтенанте, я повинен доповісти вам, що по дорозі сюди зустрів загін есесівців…
Дорош запитав удавано байдуже:
— І що ж?
— Мені здалося, це зацікавить вас.
— Чому? — запитав Дорош, упевнившись, що солдат, видно, таки здогадався, хто вони насправді, і в піжмурки тепер грати ні до чого. Підступив до німця. — Де ви бачили їх?
— На узліссі. Есесівці заглибилися в ліс…
— У якому напрямку?
— Здається, на схід.
— Скільки їх?
— Дванадцять. Я хотів ще сказати… Есесівці розпитували, чи не бачив я чотирьох солдатів і обер-лейтенанта.
Це було серйозно, і Дорош зрозумів, що мусить негайно вести групу далі. Солдат уже не цікавив його. Лейтенант підкликав Сугубчика і сказав так, щоб німець не почув:
— Одведи його в ліс і… Не барись, доганяй нас.
Дорош підхопив свою сумку й подався за розвідниками. Сугубчик показав солдатові автоматом на кущі. Той зрозумів усе, опустив голову, пішов, але раптом зупинився і сказав:
— Я знаю, що ви радянські солдати. Я зрозумів це одразу, й зараз ви вб’єте мене. Але ж повірте, я не хочу вам зла, я простий робітник…
— Ви гітлерівський солдат і наш ворог! — сердито крикнув Сугубчик. — Всі кажуть, коли їм кінець, що вони робітники, а ми не кликали вас сюди! Ну, швидше…
Солдат знизав плечима. Видно, хотів щось заперечити, та лише махнув рукою.
— Ваша правда… — сказав він і важко ступив уперед.
Солдат ішов зсутулившись, а Сугубчик думав: зараз йому доведеться прикінчити цього гітлерівця.
Й несподівано Сугубчик усвідомив, що не зможе цього зробити, — отак спокійно вбити беззбройну літню людину.
Сугубчик зупинився хотів покликати Дороша, але поблизу нікого вже не було, товариші пішли вперед…
Як же йому вчинити? В бою, не задумуючись, і колов би, й стріляв — там усе ясно, все зрозуміло, в розпалі бою людина з голими руками кидається на озброєного ворога й перемагає його, а тут ворог неозброєний, а ти — навпаки…
Він запитав:
— А звідки ви?
Німець зупинився, згорблений, з безвільно опущеними руками, потім обернувся повільно і підвів на Сугубчика порожні й уже мертві очі.
— Навіщо вам?
Справді, навіщо? Сугубчик не міг відповісти на це запитання. Сказав рішуче:
— Ідіть!
— Стріляйте тут! — Німець заплющив очі.
— Слухайте, ви! — нараз запально заговорив Сугубчик. — Я відпущу вас, коли дасте слово честі, що нікому не скажете про нашу зустріч.
Солдат розплющив очі. Спочатку він дивився приголомшено, потім якась тінь майнула на його обличчі.
— Звичайно, — озвався він, — я даю вам слово честі.
— То йдіть…
Німець переступив з ноги на ногу.
— Я хотів сказати… Тільки зараз згадав… Знаєте, перелякався, і зовсім з голови вилетіло. Оті есесівці, що мене зустріли… з їхньої розмови я зрозумів, що вас виказав місцевий поліцай…
У Сугубчика витягнулось обличчя: треба швидше попередити Дороша.
— Спасибі!
Він повернувся й побіг, не чекаючи, поки німець піде.
Солдат щось гукнув йому вслід, але Сугубчик уже не чув — обігнув курінь і зник у кущах.
Розвідники помітили, точніше почули його здалеку: зупинились, очікуючи.
Задихаючись, Сугубчик сказав про щойно почуте від німця.
— Ти відпустив його!.. — раптом вигукнув Дубинський. — Ви тільки гляньте, цей паршивий фріц набрехав йому казна-що, а він вуха розвісив і відпустив його! Ти не виконав наказ і підеш під трибунал, Сугубчик!
Усі мовчали. Сугубчик стояв, опустивши голову.
— Чого ж ви мовчите? — крикнув Дубинський. — Він, — тицьнув пальцем мало не в обличчя Сугубчикові, — він відпустив ворога й не виконав наказу!
Дорош повернувся до Пашки.
— А хто тобі сказав, що Волков не виконав наказу?
— Але ж він не заперечує!..
— Я не наказував убивати солдата! — сказав Дорош твердо. Він пильно глянув у вічі Сугубчикові. — Я наказав відвести того обозника за кущі, щоб він не побачив, куди ми пішли.
— Ти?.. Ти наказав таке?.. — не повірив Пашка.
— Єфрейторе Дубинський! — суворо обірвав лейтенант. — Ви багато собі дозволяєте!
Пашка опустив голову, пробуркотів щось, але Дорош уже не слухав його.
Втрутився Цимбалюк:
— Не збрехав… Звідки йому знати про поліцая? Гарний, виявляється, фріц, а ти б його, — штовхнув ліктем Дубинського в бік, — обов’язково кокнув.
— Отже, так… — сказав Дорош. — Будемо обходити всі населені пункти… І уникати безпосередніх контактів з німцями.
— От гад! — вирвалося в Дубинського.
— Ти про кого? — здивовано глянув на нього Котлубай.