— Дуже він старанно заклеєний. Глянь, скількома смужками клейкої стрічки.
Він здвигнув плечима, взяв з підставки для ручок ножика й розрізав конверт.
— Ага. Я не знав, що Стенстрем фотограф. — Він погортав пачку знімків, потім розіклав їх перед собою і додав: — Ніколи б не подумав, що його таке цікавить.
— Це його наречена, — майже нечутно сказав Мартін Бек.
— Ну так, звичайно, але я не сподівався, що в нього такий вимогливий смак.
Мартін Бек з обов'язку почав переглядати фотографії, хоч і з деякою відразою, яку завжди відчував, коли йому доводилося втручатись у те, що більшою чи меншою мірою належало до приватного життя іншої людини. Це було мимовільне почуття, вроджене, і навіть після двадцятирічної служби в поліції він його не позбувся.
Кольберг не був такий вразливий. Крім того, легко запалювався.
— Вона з біса гарна! — захоплено сказав він, і далі пильно розглядаючи знімки. — І на руках уміє стояти. Я не уявляв собі, що вона має такий вигляд.
— Ти ж її бачив.
— Бачив, але одягнену. А то зовсім інше.
Кольберг казав правду, але Мартін Бек волів більше про це не говорити.
— І завтра знов її побачиш, — мовив він.
— Так, — похмуро сказав Кольберг. — Не дуже весела буде зустріч. — Він зібрав фотографії і склав їх у конверт. — Мабуть, найкраще буде, коли ми зараз поїдемо додому. Я тебе підвезу.
Вони погасили світло й вийшли з кабінету.
— До речі, як тебе вчора викликали на місце події? — запитав Мартін Бек уже в машині. — Гун не знала, де ти, коли я зателефонував, а ти прибув туди раніше за мене.
— Зовсім випадково. Коли ми попрощалися, я ще пішов блукати по місту і на Сканстулсбру зустрів двох хлопців з радіомашиною, які мене впізнали. Їх саме повідомили по радіо, і вони повезли мене просто туди. Я опинився там одним із перших.
Довгу хвилину панувала мовчанка, потім Кольберг запитав:
— Як ти думаєш, навіщо він зробив ті фотографії?
— Щоб дивитися на них, — відповів Мартін Бек.
— Ну, певне. А все ж таки…
XIII
У середу вранці, перше ніж вийти з дому, Мартін Бек зателефонував Кольбергові. Вони перемовилися кількома словами:
— Кольберг?
— Так. Здоров, Мартіне. Я вже їду.
— О'кей.
Коли поїзд підземної залізниці спинився на станції «Шермарбрінк», Кольберг уже чекав на пероні. Вони мали звичку завжди сідати в останній вагон і в такий спосіб часто зустрічалися, навіть не домовляючись наперед.
Вони вийшли на Медборгарплатсен і рушили по Фолькунгагатан. Було вже десять хвилин на десяту, і крізь хмари виглядало бліде сонце. Вітер був крижаний, і вони щільніше загорнулися в плащі.
За рогом, коли вони вже звернули на Естьєтагатан, Кольберг спитав:
— Ти не чув, як із тим пораненим у лікарні, із Шверіном?
— Чув, я вранці телефонував туди. Операція вдалася настільки, що він живий. Але й далі без пам'яті, і лікарі не можуть нічого сказати про наслідки, поки він не опритомніє.
— А є надія, що він опритомніє?
Мартін Бек здвигнув плечима.
— Хтозна. Будемо сподіватися.
— Цікаво, скільки мине часу, поки газети винюхають про нього.
— В Каролінській лікарні обіцяли мовчати, — сказав Мартін Бек.
— Авжеж. Але хіба ти не знаєш репортерів? Ті всюди пролізуть.
Вони йшли по Черговсгатан, поки досягли вісімнадцятого номера.
На табличці пожильців унизу стояло прізвище «Турел», але на дверях до квартири на другому поверсі була прибита біла картка, а на ній написано тушшю: «Оке Стенстрем».
Відчинила їм невисока дівчина; Мартін Бек за службовою звичкою визначив, що її зріст — метр шістдесят.
— Заходьте і роздягайтесь, — сказала вона, зачиняючи за ними двері.
Голос у неї був низький і хрипкуватий.
Оса Турел була вбрана у вузькі чорні штани й блакитну трикотажну спортивну сорочку. На ногах у неї були грубі сірі вовняні шкарпетки, на кілька номерів більші за її розмір, мабуть Стенстремові. Вона мала карі очі, темне, дуже коротко обстрижене волосся й вилицювате обличчя, яке швидше можна було назвати смішним і пікантним, ніж милим чи вродливим. Постать у неї була тендітна, плечі й стегна вузькі, груди маленькі.
Вона мовчки очікувально постояла, покп Мартін Бек і Кольберг клали на поличку капелюхи поряд із старою Стенстремовою шапкою і вішали плащі. Тоді пішла попереду до кімнати.
Кімната з двома вікнами на вулицю була затишна й чепурна. Під стіною стояла величезна різьблена книжкова шафа. Крім неї і шкіряного крісла з високою спішкою, меблі були відносно нові. Майже всю підлогу затуляв ясно-червоний волохатий килим. Тонкі вовняні завіси теж були ясно-червоні.