— Можна, — сказав Мартін Бек і простяг їй пачку сигарет.
— Дякую, я не курю. Ви вже спіймали того божевільного?
— Ні, ще не спіймали.
— Бо, бачите, люди дуже схвильовані. Одна дівчина з нашого відділення вже не їздить на роботу автобусом. Боїться, що раптом з'явиться той божевільний з своєю пукавкою. Вона відтоді бере таксі. Ви повинні його спіймати.
Дівчина пильно глянула на Мартіна Бека.
— Ми робимо все можливе, — сказав він.
— Тоді чудово. — Дівчина приязно кивнула головою… — Дякую вам, — сказав Мартін Бек.
— Ну, то що вас цікавить про Бріт?
— Чи ви її добре знали? Скільки ви жили разом?
— Думаю, що знала її краще, ніж будь-хто інший. Ми жили разом з нею три роки, відтоді, як вона почала працювати в лікарні. Вона була чудова приятелька і дуже добра медсестра. Вміла тяжко працювати, хоч була й слабенька. Гарна медсестра. Ніколи не думала про себе.
— Вона мала нареченого?
— Так, чудового хлопця. Вони формально не були заручені, але вона вже готувала мене до того, що скоро вибереться. Думаю, що вони хотіли одружитися на Новий рік. Він уже має квартиру.
— Вони давно знайомі?
Дівчина на хвилину задумалася, обгризаючи нігті.
— Щонайменше місяців з десять. Він лікар. Кажуть, ніби дівчата стають медсестрами, щоб мати змогу вийти заміж за лікаря. Але Бріт була не така. Вона була страшенно сором'язлива і боялася хлопців. Минулої зими вона мала звільнення через хворобу, з приводу недокрів'я і загального виснаження. Тому мусила часто ходити на перевірку. І там зустріла Бертіля. І відразу закохалася. Вона любила казати, що її вилікувало кохання, а не те, чим він її лікував.
Мартін Бек розчаровано зітхнув.
— А що в цьому поганого? — підозріливо запитала дівчина.
— Нічого. А в неї було багато знайомих чоловіків?
Моніка Грангольм усміхнулась і похитала головою.
— Тільки ті, що працюють у лікарні. Вона була дуже холодна. Не думаю, щоб вона з кимось зустрічалася до Бертіля. — Вона поводила пальцем по столу, потім наморщила лоба й глянула на Мартіна Бека. — Вас що, цікавить її кохання? Яке це має відношення до справи?
Мартін Бек витяг зі спідньої кишені записника й поклав перед собою на столі.
— Поряд із Бріт Данієльсон сидів один чоловік, — сказав він. — Поліцейський, на прізвище Оке Стенстрем. Ми маємо підстави вважати, що він і панна Данієльсон знайомі і їхали в автобусі разом. Нас цікавить ось що: чи панна Данієльсон ніколи не називала прізвища Оке Стенстрема? — Він витяг із записника фотографію Стенстрема й поклав її перед Монікою Грангольм. — Ви бачили цього чоловіка?
Вона глянула на фотографію і похитала головою. Тоді взяла її в руки, придивилася пильніше й сказала:
— Так, бачила. В газетах. Хоч ця фотографія краща. — Вона повернула Мартінові Беку фотографію і додала: — Бріт не знала цього чоловіка. Я можу майже заприсягтися, що не знала. Вона б нізащо не дозволила нікому, крім нареченого, проводжати себе додому. Це просто не в її натурі.
Мартін Бек сховав записника.
— Може, вони були приятелями і…
Моніка Грангольм енергійно похитала головою.
— Бріт була дуже порядна, дуже несмілива і, як я вже казала, майже боялася хлопців. До того ж була по вуха закохана в свого Бертіля і навіть не поглянула б на іншого. Ні як на доброго приятеля, ні якось інакше. Я була єдина, кому вона звіряла свої таємниці, звичайно, крім Бертіля. Вона мені все розповідала. Шкода, комісаре, але ви напевне помилилися.
Моніка Грангольм відчинила сумочку й витягла гаманця.
— Я вже мушу йти до своїх діток. Їх тепер у мене сімнадцятеро.
Вона почала порпатись у гаманці, але Мартін Бек простяг руку й зупинив її.
— За це платить держава, — сказав він.
Коли вони знов стояли біля огорожі лікарні, Моніка Грангольм сказала:
— Вони, звичайно, могли бути знайомі з дитинства чи зі школи і зустрілися в автобусі випадково. Таке я ще припускаю. Бріт до двадцяти років жила в Еслеві. А звідки той поліцай?
— Із Гальстагаммара, — сказав Мартін Бек.
Він нерішуче подав їй руку, про всяк випадок не скинувши рукавиці.
— Подякуйте державі за пригощення, — сказала Моніка Грангольм і сягнистою ходою рушила до лікарні.
XVI
Машина Гунвальда Ларсона стояла на Тегнергатан перед будинком номер сорок. Мартін Бек глянув на годинник і штовхнув вхідні двері.
Було двадцять хвилин на четверту, а це означало, що Гунвальд Ларсон, який звичайно ніколи не спізнювався, сидів уже в пані Ассарсон двадцять хвилин. І за цей час, мабуть, устиг вивідати, як жив директор Ассарсон ще відтоді, коли ходив до школи.