Гунвальд Ларсон мав свій спосіб допиту: починав із самого початку і поступово вивідував усе. Цей спосіб міг дати добрі наслідки, але був нудний і забирав багато часу.
Двері до квартири відчинив літній чоловік у темному костюмі і сріблястій краватці. Мартін Бек назвав себе і показав службове посвідчення. Чоловік простяг йому руку й відрекомендувався.
— Туре Ассарсон. Я брат… брат убитого. Заходьте, ваш колега вже прийшов.
Він почекав, — поки Мартін Бек роздягся, і пройшов поперед нього у високі подвійні двері до вітальні.
— Маріє, люба, це комісар Мартін Бек.
Вітальня була велика й досить темна. На низькій жовтій канапі, щонайменше триметрової довжини, сиділа худа жінка в чорній вовняній сукні й тримала в руках чарку. Вона відставила чарку на низький чорний столик з мармуровою стільницею, що стояв біля канапи, і простягла руку, граційно зігнувши її в зап'ястку, ніби для поцілунку. Мартін Бек незграбно потиснув її розслаблені пальці й невиразно промурмотів:
— Співчуваю вам, пані Ассарсон.
З другого боку мармурового столика стояло троє низьких рожевих крісел, і в одному з них сидів Гунвальд Ларсон з досить дивним виразом обличчя. Аж тоді, коли Мартін Бек, на ласкаве запрошення пані Ассарсон сів теж у крісло, він збагнув, що так пригнічувало Гунвальда Ларсона.
Оскільки в такому кріслі можна було випростатись лише горизонтально, а розмовляти лежачи було б смішно, Гунвальд Ларсон зігнувся майже навпіл і почував себе дуже незручно. Обличчя в нього почервоніло з натуги, і він люто поглядав на Мартіна Бека з-поміж колін, які стриміли перед ним, наче дві альпійські вершини.
Мартін Бек спершу підігнув ноги на лівий бік, потім на правий, далі схрестив їх і хотів сховати під крісло, але воно виявилося надто низьким. Врешті він також зігнувся навпіл, як Гунвальд Ларсон.
Тим часом вдова спорожнила чарку і простягла її швагрові, щоб він їй налив знову. Той пильно глянув на неї, тоді пішов і взяв з бічного столика карафку й чисту чарку.
— Можна вам запропонувати чарочку вишнівки, комісаре? — запитав він.
І не встиг Мартін Бек його спинити, як він налив чарку й поставив її перед ним на столик.
— Я саме запитав пані Ассарсон, чи вона не знає, чого її чоловік опинився в тому автобусі в понеділок увечері, — пояснив Гунвальд Ларсон.
— А я відповіла те, що вже казала одному з ваших колег, який був настільки нетактовний, що прийшов допитувати мене через секунду після того, як я дізналася про чоловікову смерть. Відповіла, що не знаю.
Вона підняла чарку в напрямку Мартіна Бека і одним духом випила. Мартін Бек спробував дотягтися до своєї чарки, але на кілька сантиметрів не дотягнувся і знов занурився в крісло.
— Ви знаєте, де ваш чоловік був звечора? — запитав він.
Пані Ассарсон поставила чарку і взяла оранжеву сигарету з золотим краєчком із зеленої скриньки на столі. Перше ніж швагер підніс їй запаленого сірника, вона встигла пом'яти сигарету в пальцях і стукнути нею кілька разів об віко Скриньки. Мартін Бек побачив, що вона не зовсім твереза.
— Так, знаю, — відповіла пані Ассарсон. — Він був на зібранні. Ми пообідали о шостій, потім він одягнувся і десь о сьомій пішов.
Гунвальд Ларсон витяг з нагрудної кишені клапоть паперу та кулькову ручку і, колупнувши нею у вусі, запитав:
— На зібранні? Якому?
Ассарсон глянув на невістку і відповів за неї, бо вона мовчала:
— Це була така товариська спілка. Вони звали себе «верблюдами». Спілка складалася з дев'яти членів, які підтримували знайомство між собою відтоді, як ще вчилися в морській кадетській школі. Вони звичайно збиралися в директора Шеберга на Нарвавеген.
— Вони звали себе «верблюдами»? — недовірливо перепитав Гунвальд Ларсон.
— Так, — мовив Ассарсон. — Вони звичайно віталися словами: «Як поживаєш, старий верблюде?» І так назвали й свою спілку — «Верблюди».
Вдова невдоволено глянула на свого швагра.
— Це була ідейна спілка, — сказала вона. — Вони займалися добродійництвом.
— Яким, наприклад? — запитав Гунвальд Ларсон.
— Це таємниця, — відповіла пані Ассарсон. — Навіть ми, дружини, не знаємо. Декотрі інші спілки теж так роблять. Не розголошують своїх таємниць.
Мартін Бек відчув, що Гунвальд Ларсон дивиться на нього.
— Ви знаєте, коли директор Ассарсон пішов від директора Шеберга?
— Так, я не могла спати і близько другої години пішла вихилити чарочку на сон. Тоді я й побачила, що Єсти нема вдома, й зателефонувала Гвинтові. Атож, ми так прозиваємо директора Шеберга. Він сказав, що Єста пішов від нього о пів на одинадцяту.