— Так. Мешкає на Карлбергсвеген, вісімдесят дев'ять.
— А де лежить Карлбергсвеген?
— Он там висить карта, — втомлено сказав Кольберг.
Монсон кинув погризену зубочистку в попільничку Меландера і байдуже витяг з нагрудної кишені нову. Він якийсь час вивчав карту, тоді одягнув пальто. У дверях він обернувся і глянув на Кольберга.
— Слухай!
— Що таке?
— Ти не знаєш такої крамнички, де можна купити пахучі зубочистки?
— Ні, не знаю.
— Шкода, — сумно сказав Монсон. А виходячи, додав: — Я чув, що є такі. А я саме кинув курити.
Коли двері за ним зачинилися, Кольберг глянув на Меландера й сказав:
— Я його бачив єдиний раз у житті. Торік у Мальме. І він питав те самісіньке.
— Про зубочистки?
— Так.
— Дивно.
— Що дивно?
— Що відтоді минуло більше як рік, а він так і не з'ясував, чи справді є такі зубочистки.
Меландер нічого не відповів на це, і розмова урвалася.
Хоч там що писали газети, а Великий Детектив Громадськість невтомно діяла цілу другу половину дня. Сотні, людей телефонували до поліції або приходили особисто, щоб заявити, що вони, мабуть, їхали тим самим автобусом, у якому сталося вбивство.
Усю цю інформацію працівники слідчої групи мусили просіяти крізь своє сито, і тільки. в одному випадку виявилося, що їхня праця була недаремна. Один чоловік, який сів у двоповерховий автобус на зупинці Юргордсбру десь о десятій вечора в понеділок, ладен був заприсягтися, що бачив Стенстрема. Він сказав це по телефону й попав на Меландера, який відразу ж викликав його.
Чоловікові було десь із п'ятдесят років. Він тримався дуже впевнено.
— Отже, ви бачили помічника слідчого Стенстрема?
— Так.
— Де?
— Коли я сів у автобус на Юргордсбру. Він сидів ліворуч, зразу ж за водієм.
Меландер кивнув головою. Інформація про те, де хто сидів у автобусі, ще не попала в пресу.
— Ви певні, що то був він?
— Так.
— А чому?
— Я його впізнав. Я працюю нічним сторожем.
— Це правда, — сказав Меландер. — Кілька років тому ви сиділи у вестибюлі старого поліційного будинку на Агнегатан. Я тепер згадав.
— Так, — здивувався чоловік. — А я вас не впізнав.
— Я бачив вас двічі, проте ми жодного разу не розмовляли, — сказав Меландер.
— Але Стенстрема я добре пам'ятаю, бо…
Чоловік завагався.
— Бо що? — ласкаво запитав Меландер.
— Він був такий молодий і носив джинси й спортивну сорочку. Я подумав, що він не може працювати в поліції. І звелів йому показати посвідчення. А потім…
— Що потім?
— Потім я через кілька тижнів знов помилився. Дуже прикро, але це правда.
— Нічого, таке буває. Отже, коли ви побачили його позавчора ввечері, він в» ас упізнав?
— Ні. Не впізнав.
— Біля нього хтось сидів?
— Ні, місце було порожнє. Я добре пам'ятаю, бо спершу хотів привітатися й сам сісти коло нього. Але потім подумав, що це було б смішно.
— Шкода, — мовив Меландер. — І ви зійшли на площі Сергеля?
— Так. Я там пересів на метро.
— А Стенстрем лишився в автобусі?
— Думаю, що лишився. Принаймні я не бачив, щоб він злазив. А я сидів нагорі.
— Може, вип'єте чашку кави?
— Залюбки. Дякую, — мовив чоловік.
— Було б добре, якби ви поглянули на фотографії, — сказав Меландер. — Та, на жаль, вони не дуже приємні.
— Я розумію, — промурмотів чоловік.
Він почав оглядати фотографії, зблід і кілька разів ковтнув слину. Але впізнав тільки Стенстрема.
Через хвилину майже одночасно з'явилися Мартін Бек, Гунвальд Ларсон і Ренн.
— Що, Шверін по… — почав Кольберг.
— Так, помер, — відповів Ренн.
— Ну й що?
— Сказав щось.
— Що?
— Не знаю, — відповів Ренн, ставлячи на стіл магнітофон.
Усі з'юрмилися навколо нього.
«— Хто стріляв?
— Днркс.
— Який він був на вигляд?
— Яколсон.
— Ти що справді не можеш більше нічого добути з нього?
— Слухайте, добродію, з вами розмовляє старший помічник інспектора Ульгольм.
— Він помер».
«— Хто стріляв?
— Днркс.
— Який він був на вигляд?
— Яколсон».
— Ти сам придумав ці запитання? — поцікавився Гунвальд Ларсон.
— Так. Ось вони в мене записані, — скромно відповів Ренн.
— Геніально.
— Він був притомний тільки півхвилини, — образився Ренн. — Тоді помер.
Мартін Бек знов програв стрічку.
— Що він у біса каже? — мовив Кольберг.
Він не мав часу поголитися і задумливо скуб щетину на бороді.
Мартін Бек обернувся до Ренна: