— Ми отримали дивну інформацію, — сказав Меландер.
— Про що?
— Про невпізнаного чоловіка з автобуса. Від однієї жінки з Гегерстена. Вона сказала по телефону, що поряд з її будинком є гараж, де сходяться чужоземці.
— Ну й що?
— Вони там часто зчиняли рейвах. Вона, звичайно, вжила не це слово. Сказала «галасували». І найбільше галасував один невисокий чорнявий чужоземець років тридцяти п'яти. Опис його одягу трохи скидається на той, що поданий у газетах. А від якогось часу його там не видно.
— Можна знайти тисячі людей, одягнених так, як той чоловік, — скептично мовив Нордін.
— Так, — погодився Меландер. — На дев'яносто дев'ять процентів можна бути певним, що ця інформація нічого нам не дасть. Вона така неточна, що, властиво, ні за що вчепитися. А крім того, жінка дуже вагалася. Та оскільки іншої роботи для тебе немає, то…
Він не доказав, а нашкрябав у записнику прізвище й адресу інформаторки і видер аркушик. Задзвонив телефон.
— На, — сказав він, простягаючи аркушик і водночас беручи трубку.
— Не можу прочитати, — заявив Нордін.
Письмо в Меландера було криве і, м'яко кажучи, невиразне, зовсім незрозуміле для сторонніх. Кольберг узяв папірець і приглянувся до нього.
— Клинопис, — нарешті мовив він. — Чи, може, давньоєврейське письмо. Чи це, бува, не Фредрік писав ті папіруси, що їх знайдено на дні Мертвого моря? Хоч ні, в нього б не вистачило кебети. Так чи інак, а однаково я його найкращий перекладач. — Він швидко переписав папірця і вручив його Нордінові, сказавши: — Ось на тобі зрозумілий текст.
— О'кей, я можу туди поїхати, — сказав Нордін. — Є якась машина?
— Є, але з огляду на вуличний рух і погану дорогу, краще добирайся громадським транспортом. Сядь на автобус номер тринадцять або двадцять три і їдь у південному напрямку. Злізеш на зупинці Аксельберг.
— Господи боже, — сказав Нордін і вийшов.
Меландер скінчив телефонну розмову. Длубаючись розігнутою скріплювачкою в люльці, він покірно запитав:
— А чи не пора вже нам відкинути версію про божевільного вбивцю?
Минуло кілька секунд, поки Кольберг відповів:
— Так, давно пора. І пора замкнути двері й вимкнути всі телефони.
— Гунвальд е? — запитав Мартін Бек.
— Є. Пан Ларсон сидить у своєму кабінеті й колупається в зубах тим ножем, що ріжуть папір.
— Скажи, щоб усі телефонні дзвінки перемикали до нього, — звелів Мартін Бек.
Меландер сягнув рукою по трубку.
— І заразом попроси, щоб нам принесли чогось попоїсти, — мовив Кольберг. — Мені три булочки й чашку кави.
Через десять хвилин принесли каву, і Кольберг замкнув двері.
Вони посідали до столу.
— Отже, стан речей такий, — почав Кольберг, п'ючи каву. — Божевільний убивця, що хотів викликати сенсацію, схований у шафі начальника поліції. Коли є потреба, ми витягаємо його звідти й провітрюємо. А робоча гіпотеза звучить приблизно так: якийсь чоловік, озброєний автоматичним пістолетом типу «Суомі-37» убиває дев'ятеро людей в автобусі. Ніякого зв'язку між тими дев'ятьма людьми немає, вони просто разом їхали.
— Той, хто стріляв, мав на це якусь причину, — сказав Мартін Бек.
— Так, — погодився Кольберг і взяв другу булочку. — Зрештою, я з самого початку так вважав. Але він не мав причини вбивати всіх людей, що випадково опинилися разом у автобусі. Отже, він мав намір убити одного.
— Вбивство докладно продумане, — мовив Мартін Бек.
— Одного з дев'яти, — сказав Кольберг. — Але кого? Список у тебе, Фредріку?
— Я й так їх усіх пам'ятаю, — відповів Меландер.
— Ну звичайно. Я просто не подумав. Переглянемо ще раз список?
Мартін Бек кивнув головою. Далі розмова відбувалася у формі діалогу між Кольбергом і Меландером.
— Густав Бенгтсон, — почав Меландер, — водій. Його присутність в автобусі можна вважати вмотивованою.
— Безумовно.
— Він начебто жив цілком нормальним життям. Вдало одружився. Ніколи не судився. Завжди сумлінно ставився до своєї праці. Товариші його любили. Ми допитали кількох приятелів його родини. Вони сказали, що він був порядною і надійною людиною. Належав до товариства тверезих. Йому було сорок вісім років. Народився він тут, у Стокгольмі.
— Ворогів? Не мав. Впливу? Не мав. Грошей? Не мав. Приводу позбавити його життя? Не було. Ніякого. Далі.
— Я не буду дотримуватися Реннової нумерації, — сказав Меландер. — Отже, Гільдур Югансон, удова, шістдесят вісім років. Вона їхала від дочки з Вестманнагатан до свого будинку на Норра Сташусгатан. Народилася в Едсбру. З дочкою розмовляли Ларсон, Монсон і… та байдуже. Жила сама, на свою пенсію. Більше про неї, мабуть, нема чого казати.