Діке розтулив рота і крикнув якось різко й пронизливо, наче бекас.
Нордін з несподіванки навіть розгубився і аж за добру хвилину спромігся сказати:
— Мабуть, він.
— Так, так, — мовив Діке. — Тепер я знаю, кого вам треба. Такого низенького чорнявого хлопця.
Нордін нашорошив вуха.
— Він був тут разів чотири чи п'ять. А може, й більше. Але прізвища його я не знаю. Він приїздив сюди з одним іспанцем, хотіли продати мені запасні частини. Приїздив кілька разів. Але я не купив.
— Чому?
— Надто дешеві. Мабуть, крадені.
— А як звати того іспанця?
Діке здвигнув плечима:
— Не знаю. Пако, Пабло чи Пакіто. Якось так.
— Яка в нього машина?
— Гарна. «Вольво Амазон». Біла.
— А в того чоловіка, що сміявся?
— Цього я не знаю. Він приїздив тільки з іспанцем. Був ніби п'яний. Але ж він не сидів за кермом.
— Він також іспанець?
— Не думаю. Мабуть, швед. Але не знаю.
— Коли він тут був востаннє?
— Три тижні тому. А може, два. Я добре не пам'ятаю.
— А іспанця ти після того ще бачив? Пако, чи як там його?
— Ні. Він, певне, виїхав до Іспанії. Йому треба було грошей, тому він і продавав деталі. Принаймні так мені казав.
— По-твоєму, той чоловік, що сміявся, був п'яний? А може, він був наркоман?
Швейцарець здвигнув плечима.
— Не знаю. Я думав, що він п'яний. Хоч, може, й був наркоман. Чому б ні? Тут майже всі такі. Якщо не крадуть, то вживають наркотики. Хіба ні?.
— І ти зовсім не знаєш, як його звали чи прозивали?
— Не знаю. Але кілька разів у машині була дівчина. Мабуть, його. Така висока, з буйним русявим волоссям.
— А її як звати?
— Не знаю. Але на неї кажуть…
— Як? Як на неї кажуть?
— Здається, Білява Малін.
— Звідки ти знаєш?
— Я її бачив раніше. В місті.
— Де в місті?
— У ресторані на Тегнергатан, недалеко від Свеявеген. Туди ходять чужоземці. Вона шведка.
— Білява Малін?
— Так.
Нордінові не спадало більше на думку жодне запитання. Він глянув на зелену машину й сказав:
— Сподіваюсь, що ти щасливо доберешся додому.
Діке усміхнувся.
— Та, мабуть, доберуся.
— А коли назад?
— Ніколи.
— Як ніколи?
— Отак. Швеція погана країна. Стокгольм погане місто. Саме насильство, наркотики, злодії і спирт.
Нордін нічого не сказав. З цією оцінкою він загалом був згоден.
— Паскудство, — підсумував швейцарець. — Тільки й того, що чужоземець може тут заробити грошей. А все решта — не варте доброго слова. Я живу в кімнаті ще з трьома робітниками. Плачу по чотириста крон у місяць. Справжній визиск. Свинство. І це тому, що немає квартир. Тільки багатії і злочинці можуть дозволити собі ходити в-ресторан. Я заощадив грошей. Вернуся додому, відкрию свою маленьку майстерню, одружуся.
— А тут ти не познайомився з жодною дівчиною?
— Дівчата-шведки не для нас. Хіба студент чи хто там може зустрічатися з порядною дівчиною. А робітник — тільки з дівчатами певного сорту. З такими, як Білява Малін.
— Що це означає — з дівчатами певного сорту?
— З повіями.
— Тобто ти не хочеш платити дівчатам?
Горст Діке насупився.
— Тут багато чого є й дармового. Принаймні повії. Дармові повії.
Нордін похитав головою.
— Ти бачив тільки Стокгольм, Горсте. А шкода.
— Хіба десь є краще?
Нордін гаряче закивав головою. Потім ще спитав:
— І ти більше нічого не пам'ятаєш про того чоловіка?
— Ні, пам'ятаю тільки, як він сміявся. Отак.
Діке знов розтулив рота й пронизливо крикнув, мов бекас.
Нордін кивнув йому головою на прощання й пішов. Під найближчим ліхтарем він зупинився і вийняв записник.
— Білява Малін, — мовив він сам «до себе. — Наркотики, дармові повії. Ну й вибрав я собі фах.
«Хоч це не моя вина, — подумав він. — Батьки мене присилували».
Тротуаром до нього наближався якийсь чоловік. Нордін підняв над головою капелюха, знов присипаного снігом, і сказав:
— Вибачте, ви б мені…
Чоловік підозріливо глянув на нього, втягнув голову в плечі й додав ходи.
— … не сказали, в який бік іти до станції метро? — тихо й несміливо кинув Нордін своє запитання в густу хурделицю.
Потім похитав головою і записав на розгорненій сторінці кілька слів: «Пабло чи Пако. Білий «Амазон». Ресторан на Тегнергатан — Свеявеген. Дивно сміявся. Білява Малін, дармова повія».
Він сховав ручку й записник, зітхнув і вийшов з кружала світла, що падало від ліхтаря.
XXI
Кольберг стояв перед дверима квартири Оси Турел на другому поверсі будинку на Черговсгатан. Була вже восьма година. Він почував себе пригніченим і невпевненим. У правій руці він. тримав конверт, який узяв з шухляди письмового столу в поліційній дільниці у Вестберзі.