Біла картка з прізвищем Стенстрема і далі висіла над мідяною табличкою. Дзвінок не працював, і Кольберг, як звичайно в таких випадках, затарабанив у двері кулаком. Оса Турел зразу відчинила, втупилася в нього і сказала:
— Я ж є. Не треба відразу ламати двері.
— Вибач, — мовив Кольберг.
У квартирі було темно. Він скинув пальто й засвітив світло в коридорі.'На полиці, як і першого разу, лежав старий Стенстремів кашкет. Провід до дзвінка був відрізаний і погойдувався над дверима.
Оса Турел простежила за поглядом Кольберга і буркнула:
— Сюди дзвонила сила всіляких ідіотів. Журналісти, фотографи і ще бозна-хто. Безперестанку.
Кольберг нічого не сказав. Він зайшов до кімнати й сів на один із стільців.
— Хоч засвіти світло, щоб ми бачили одне одного.
— Мені й так видно. Але, будь ласка, можу засвітити.
Вона клацнула вимикачем, проте не сіла, а неспокійно закружляла по кімнаті, наче була замкнена й хотіла вирватись на волю.
Повітря в кімнаті було важке й застояне. Попільнички вона не спорожняла кілька днів, кімната здавалася неприбраною, крізь відчинені двері спальні видно було незаслане ліжко. З передпокою Кольберг заглянув до кухні, де на столі видніла купа немитого посуду.
Тепер він сидів і стежив за Осою. Вона нервово ходила від вікна до дверей спальні. Там вона кілька секунд дивилася на ліжко, тоді верталася і знов ішла до вікна. І так щоразу.
Йому доводилося весь час крутити головою, щоб не згубити її з очей. Так крутиш головою, коли стежиш за грою в теніс.
За дев'ятнадцять днів, відколи він її востаннє бачив, Оса Турел дуже змінилася. На ногах у неї були ті самі чи такі самі грубі сірі шкарпетки, і так само вона була вдягнена в чорні штани. Волосся було коротко підстрижене, обличчя таке саме вилицювате. Але штани були забруднені тютюновим попелом, а волосся нечесане і закошлане. Очі неспокійно, невпевнено бігали по кімнаті. Під очима видніли синці, шкіра на губах була суха й потріскана. Руки її весь час рухалися, а середній і вказівний пальці правої руки поруділи від нікотину. На столі лежало п'ять розпечатаних пачок сигарет. Оса курила датську марку «Сесіль», Оке Стенстрем зовсім не курив.
— Чого ти хочеш? — неприязно спитала вона. Підійшовши до столу, вона витрусила з однієї пачки сигарету, запалила її тремтячою рукою і впустила непогашеного сірника на підлогу. Тоді додала: — Звичайно, нічого. Так само, як той йолоп Ренн, що дві години сидів тут, мурмотів і кивав головою.
Кольберг мовчав.
— Я звелю відключити телефон, — мовила вона без будь-якого переходу.
— Ти не працюєш?
— Я маю лікарське звільнення.
Кольберг кивнув головою.
— По-дурному. В нашій фірмі є свій лікар. Він сказав, що мені треба місяць відпочити в селі або ще краще за кордоном. І звелів іти додому.
Оса Турел затягнулася сигаретою і струсила попіл у попільничку. Більшість його опало на стіл.
— Уже минуло, три тижні. Було б куди краще, якби я працювала.
Вона круто обернулася, підійшла до вікна й виглянула на вулицю, перебираючи руками завісу.
— Як завжди, — сама до себе мовила вона. Кольберг неспокійно засовався на стільці. Розмова виявилася важчою, ніж він собі уявляв.
— Чого ти хочеш? — спитала Оса Турел, не повертаючи голови. — Скажи мені нарешті. Хоч щось скажи.
Якось треба було почати. Але як? Кольберг підвівся, підійшов до великої полиці з книжками, перебіг поглядом по спинках і витяг один томик. Це була старенька книжечка — «Посібник при обстеженні місця злочину» Отто Венделя і Арне Свенсона, видана 1949 року. Він розгорнув її на титульній сторінці й прочитав:
«Цю книжку видано в обмеженій кількості нумерованих примірників, з яких номер 2080 призначений для працівника кримінальної поліції Ленарта Кольберга. Книжка має допомагати поліцейським у важкій, відповідальній праці над обстеженням місця злочину. Зміст її секретний, тому автори просять кожного дбати про те, щоб вона не попадала в сторонні руки».
Слова «працівника кримінальної поліції Ленарта Кольберга» він сам колись уписав туди багато років тому. Це була гарна книжка і на той час, коли з'явилася друком, не раз ставала їм у пригоді.
— Це моя давня книжка, — сказав Кольберг..
— Ну, то візьми її собі назад, — відповіла Оса.
— Ні, я кілька років тому подарував її Оке.
— Ага. Принаймні він її не вкрав.