— Про що ти думаєш? — запитала Інгрід.
— Ні про що, — машинально відповів він.
— Я з весни не бачила, щоб ти колись сміявся.
Мартін Бек відірвав очі від клейонки, розмальованої гномами, глянув на дочку і спробував усміхнутися. Інгрід була гарна дівчина, але ж це не причина для сміху. Вона підвелася й пішла по свої книжки. Коли Мартін Бек надів капелюха й пальто, вона вже чекала на нього, тримаючись за ручку дверей. Він узяв у неї книжки. Портфель був старий, витертий, обліплений барвистими значками.
Це він також зробив машинально. Він носив портфель Інгрід так само, як дев'ять років тому, коли вона вперше пішла до школи. Але тоді він вів її за руку. За маленьку ручку, вогку й тремтячу від збудження. Коли він перестав водити її за руку? Він уже не пам'ятав.
— На святвечір ти будеш сміятися, — мовила Інгрід.
— Справді?
— Так. Коли отримаєш від мене подарунок. — Інгрід наморщила лоба й додала: — Не можу собі уявити, щоб він когось не розсмішив.
— А що б ти хотіла мати?
— Коня.
— Де ж ти його поставиш?
— Не знаю. Та однаково хотіла б коня.
— Ти знаєш, скільки він коштує?
— На жаль, знаю.
Вони попрощалися.
На Куигсгольмсгатан його чекав Гунвальд Ларсон і висновок, який навіть не заслуговував, щоб його назвати висновком з припущень. Гаммар був такий люб'язний, що відзначив це напередодні.
— Як там з алібі Туре. Ассарсона? — запитав Гунвальд Ларсон.
— Його алібі належить до найпевніших в історії криміналістики, — відповів Мартін Бек. — Бо він саме тоді виголошував промову перед двадцятьма п'ятьма особами. Він був у міському готелі в Седертельє.
— Ага, — похмуро мовив Гунвальд Ларсон.
— А крім того, даруй мені, припущення, що Єста Ассарсон не помітив би власного брата, який сідав в автобус із автоматом під плащем, здається не зовсім логічним.
Щодо плаща, — мовив Гунвальд Ларсон, — то він мав бути досить широкий, коли вбивця міг сховати під ним автомат. Якщо тільки він не тримав його у валізці.
— Тут ти маєш слушність, — погодився Мартін Бек.
— Часом справді буває, що я маю слушність.
— І в цьому твоє щастя, — мовив Мартін Бек. — Якби позавчора ввечері ти помилився, нам би тепер було непереливки. Але ти колись таки вскочиш у халепу, Гунвальде, — додав він.
— Не думаю, — мовив Гунвальд Ларсон і вийшов з кімнати..
У дверях він зіткнувся з Кольбергом, який швидко відступив убік і, змірявши поглядом його широку спину, запитав:
— Як там живий тиран? Невдоволений?
Мартін Бек кивнув головою. Кольберг підійшов до вікна й виглянув надвір.
— Хай йому чорт, — мовив він.
— Оса й далі живе у вас?
— Так, — відповів Кольберг. — Але не кажи, що я завів у себе гарем, бо це вже сказав Ларсон.
Мартін Бек чхнув.
— На здоров'я, — мовив Кольберг. — Ще трохи, і я викинув би його у вікно.
Мартін Бек подумав, що Кольберг один із небагатьох, хто справді зробив би це.
— Дякую, — сказав він.
— За що?
— За те, що ти сказав: «На здоров'я».
— Ага. Мало хто знає, що за це треба дякувати. Я колись мав такий випадок. Один фоторепортер налупцював до синців свою дружину і викинув її голу на сніг тому, що вона не подякувала, як він сказав: «На здоров'я». В новорічну ніч. Він, звичайно, був п'яний. — Кольберг трохи помовчав, потім сказав: — З неї більше нічого не можна витягти. Тобто з Оси.
— Ну, ми ж знаємо, якою справою займався Стенстрем, — сказав Мартін Бек.
Кольберг вражено глянув на нього:
— Як це знаємо?
— Авжеж. Убивством Тереси. Ясно, як божий день.
— Убивством Тереси?
— Так. Тобі таке не спадало на думку?
— Ні, — відповів Кольберг. — Не спадало, хоч я переглянув усі випадки за останні роки. Чому ж ти нічого не казав?
Мартін Бек дивився на нього, задумливо кусаючи кінець ручки. Їхні думки бігли одним руслом, і Кольберг одяг їх у слова:
— Видно, не все можна передати за допомогою телепатії.
— Не все, — мовив Мартін Бек. — А крім того, вбивство Тереси сталося шістнадцять років тому. І ти до того слідства не мав ніякого стосунку. Його від початку до кінця проводила міська поліція. Мені навіть здається, що з тих часів у нас лишився тільки Ек.
— То ти вже переглянув протоколи?
— Тільки побіжно. Їх понад тисячу сторінок. Усі документи лежать у Вестберзі, Може, поїдемо туди?
— Так. Треба їх відсвіжити в пам'яті. У машині Мартін Бек сказав:
— Ти, певне, пам'ятаєш цю справу настільки, щоб зрозуміти, чому Стенстрем узявся за неї?
Кольберг кивнув головою.