Ренн виніс коробку й рахунок до передпокою. Папірець він сховав у портфель, а коробку поклав на столик. Тоді ліг і почав розмірковувати, де Єрансон брав гроші.
XXVII
Ранок у четвер двадцять першого грудня був не дуже приємний для поліції. Напередодні ввечері ціла армія поліцейських у мундирах і цивільному вбранні посеред міста в розпалі святкової істерії затіяла скандальну безладну бійку з робітниками та інтелектуалами, які вийшли з Народного дому після мітингу на підтримку Національного фронту визволення Південного В'єтнаму.
Думки про те, що ж там, власне, сталося, різко поділились, та інакше й не могло бути, але того сумного, холодного ранку важко було знайти усміхненого поліцейського.
Тільки Монсонові ця подія дала якусь втіху. Він необачно сказав, що не має роботи, і його» відразу послали туди підтримувати лад. Спершу він ховався в затінку церкви Адольфа Фредріка на Свеявеген, сподіваючись, що, можливо, колотнеча аж туди не докотиться. Проте поліція наступала з усіх боків, безладно, непродумано, і демонстранти, яким треба було десь «дітися, почали наближатись до Монсона. Він швидко відступив уздовж Свеявеген і зайшов до невеличкого ресторану, щоб нагрітися і щось перекусити. Виходячи звідти, він узяв зі столика зубочистку. Вона була загорнена в папірець і мала смак м'яти.
Мабуть, він єдиний з усього корпусу поліції був радий того похмурого ранку. Бо вже встиг зателефонувати до завідувача складу ресторану і дістав адресу постачальника тих зубочисток.
Ейнар Ренн не був радий. Він стояв на вітряній Рінгвеген і дивився на яму в землі, напнутий шмат брезенту й дорожні бар'єри, розставлені навколо. В ямі не було живої душі, чого не можна було сказати про машину, що стояла метрів за п'ятнадцять від того місця. Ренн знав чотирьох чоловіків, що сиділи там з термосами, тому сказав:
— Привіт, хлопці.
— Привіт, і зачиняй за собою двері. Та якщо це ти вчора на Брангусгатан тріснув мого хлопця кийком по голові, то йди до бісової матері.
— Ні, не я, — відповів Ренн. — Я сидів удома й дивився телевізор. Моя дружина поїхала в Норланд.
— Тоді сідай. Хочеш кави?
— Та випив би.
За хвилину його спитали:
— Ти прийшов у якійсь справі?
— Так. Той Шверін народився в Америці. Це часом не було помітно з його мови?
— Ще б пак! Він затинався, як Аніта Екберг, а коли був п'яний, то розмовляв по-англійському.
— Коли був п'яний?
— Так. Або коли сердився. Чи думав про щось інше. Ренн вернувся п'ятдесят четвертим автобусом на Кунгсгатан. То був червоний двоповерховий автобус марки «Лейленд Атлантін» з пофарбованим у кремовий колір другим поверхом і сірим дахом. Хоч Ек запевняв, що в двоповерхових автобусах є тільки сидячі місця, він був переповнений пасажирами, які стояли і тримали в руках пакунки й сумки.
Ренн напружено думав цілу дорогу. Потім трохи посидів за своїм столом. Тоді зайшов до сусідньої кімнати і запитав:
— Хлопці, як буде по-англійському: «Я його не впізнав»?
— Didn't recognize him, — відповів Кольберг, не підводячи голови від своїх паперів.
— Я знав, що маю слушність, — сказав Ренн і вийшов.
— Він уже зовсім з'їхав з глузду, — зауважив Гунвальд Ларсон.
— Стривай, — сказав Мартін Бек. — Мені здається, що йому сяйнула якась думка.
Він підвівся й пішов до Реннового кабінету. Там не було нікого. Капелюха й пальта також не було.
Через півгодини Ренн знов відчинив дверці машини на Рінгвеген. Шверінові товариші й далі сиділи там, де він їх лишив. Яму на дорозі відтоді, мабуть, ще не торкала жодна лопата.
— Хай йому чорт, як я злякався, — сказав один із робітників. — Думав, що це Ульсон.
— Ульсон?
— Так, або Олсон, як, бувало, казав Альф.
Ренн доповів про наслідки своїх спостережень аж другого ранку, за два дні до святвечора.
Мартін Бек вимкнув магнітофон і сказав:
— Отже, ти вважаєш, що запис звучить так. Ти питаєш: «Хто стріляв?» І він відповідає по-англійському: «Didn't recognize him».
— Так.
— А потім ти питаєш: «Який він був на вигляд?» І Шверін відповідає: «Як Ульсон».
— Так, і після цього вмирає.
— Чудово, Ейнаре, — мовив Мартін Бек.
— А хто, в біса, той Ульсон? — запитав Гунвальд Ларсон.
— Своєрідний контролер. Він їздить по тих місцях, де лагодять дороги, й дивиться, чи робітники працюють.
— Ну, і який він на вигляд? — запитав Гунвальд Ларсон.