Кольберг хвилину повагався, одним духом випив вино, пішов до спальні й зняв трубку.
— Добрий вечір. Вам дзвонить Фрейд.
— Дуже приємно, — відповів Кольберг із спокійною впевненістю, що він не попав до списку чергових на випадок тривоги і жодне нове масове вбивство не витягне його з дому. Для таких речей виділені спеціальні люди, наприклад Гунвальд Ларсон, що не уник того списку, і Мартін Бек, який відповідає за все через своє високе службове становище.
— Я чергую в психіатричному відділенні в'язниці на Лонггольмі, — сказав Фрейд. — У нас тут є пацієнт, який хоче негайно поговорити з вами. Його звати Біргерсон. Він каже, що обіцяв вам, що це дуже важливо, і…
Кольберг звів брови.
— Він не може підійти до телефону?
— Ні, правила цього не дозволяють. Він саме тепер…
Кольберг посмутнів. Мабуть, винятку з правил немає навіть на святвечір.
— О'кей, я їду, — сказав він і поклав трубку.
Дружина почула його останні слова й витріщила на нього очі.
— Я мушу поїхати на Лонггольм, — втомленим голосом заявив він. — 1 як я в біса знайду когось на святвечір, щоб мене підвіз?
— Я тебе повезу, — сказала Оса. — Я ще нічого не пила. Дорогою вони не розмовляли. Вахтер у в'язниці підозріло глянув на Осу.
— Це моя секретарка, — сказав Кольберг.
— Що? Хвилиночку, я ще раз гляну на посвідчення. Біргерсон не змінився. Може, тільки здавався ще несміливішим і мізернішим, ніж два тижні тому.
— Що ви хочете мені сказати? — невдоволено запитав Кольберг.
Біргерсон усміхнувся.
— Може, це й безглуздо, — мовив він, — але саме ввечері я згадав одну річ. Ви ж питали мене про машину, про мого «Морріса», правда? І…
— Питав. І що?
— А от що. Якось, коли ми з молодшим слідчим Стенстремом зробили перерву й просто балакали собі, я розповів йому одну історію. Пам'ятаю, що тоді ми їли яєчню з бурячками. Це моя улюблена їжа, і тепер, коли нам дали святкову вечерю…
Кольберг дивився на співрозмовника лихим поглядом.
— Ви, кажете, розповіли йому одну історію? — перепитав він.
— Ну, швидше розповів про себе самого. Випадок з тих часів, коли я мешкав на Руслягсгатан із своєю…
— Так, так, розповідайте.
— Мешкав із своєю дружиною. Ми мали тільки одну кімнату, і коли я був удома, то завжди нервувався, мене все пригнічувало, дратувало. Я дуже погано спав.
— Ага, — мовив Кольберг.
Йому було жарко, в голові наморочилося. Він відчував спрагу, а ще дужче голод. Крім того, від гнітючого вигляду в'язниці його ще дужче тягло додому.
— От я й виходив вечорами в місто, просто щоб не сидіти вдома, — спокійно, докладно розповідав Біргерсон. — Це було майже двадцять років тому. Я цілі години ходив вулицями, часом навіть цілу ніч. Ні з ким не розмовляв, а просто вештався по місту, щоб мене ніхто не чіпав. Через якийсь час я заспокоювався, звичайно через годину або дві. Але ж треба було чимось забавлятися, щоб не думати про своє невеселе життя, про дім і дружину. От я й знайшов собі розвагу. Щоб дурити самого себе, відганяти від себе неприємні думки.
Кольберг глянув на годинник.
— Так, так, — нетерпляче мовив він. — І що ж ви робили?
— Дивився на машини.
— На машини?
— Еге ж. Ходив вулицями і повз стоянки й дивився на машини. Взагалі я не цікавився машинами, але в такий спосіб вивчив геть усі моделі й марки. За якийсь час я вже знав їх досконало, і це давало мені вдоволення, — адже я щось таки опанував. Я міг упізнати всі марки з відстані тридцяти-сорока метрів, дивлячись на них з будь-якого боку. Якби була така гарна гра на відгадування марок машин — автолото, чи як вона там зветься, я б напевне здобув найбільший виграш. Байдуже, чи дивився б спереду, ззаду чи збоку.
— А коли згори? — запитала Оса Турел.
Кольберг вражено глянув на неї.
— Ну… я не пробував дивитись згори, — промурмотів Біргерсон. — Мабуть, тоді мені було б не так легко вгадати.
Він на хвилину задумався. Кольберг сумно зітхнув.
— Можна діставати велике задоволення з такої простої розваги, — повів далі Біргерсон. — Дуже цікаво було вивчати їх. Часом траплялися справді рідкісні марки, такі як «Лагонда» або «ЗИМ». То була справжня радість.
— І ви розмовляли про це з молодшим слідчим Стенстремом?
— Так. І більше ні з ким, крім нього.
— Ну й що?
— Його це зацікавило.
— Ага. І щоб сказати про це, ви мене викликали сюди о пів на десяту ночі? На святвечір?
Біргерсон, видно, образився.
— Авжеж. Ви ж просили, щоб я вас повідомив, коли згадаю…