— Поліція не має звички мучити людей, — лагідно сказав Ренн.
Форшберг уперше повернув голову в його бік. Руки й ноги в нього були зв'язані ремінцями. Він глянув на Ренна і сказав:
— А як назвати те, що ви робите зі мною?
Ренн опустив очі.
— Де ви сіли в автобус? — спитав Гунвальд Ларсон.
— На Кларабергатан. Перед універмагом Алепа.
— Як ви туди добралися?
— Машиною. Я її лишив біля контори. Там я маю стоянку для машин.
— Звідки ви знали, в якому автобусі їхатиме Єрансон?
— Він телефонував мені, і я з ним домовився.
— Іншими словами, ви йому сказали, як він має повестися, щоб його вбили? — спитав Гунвальд Ларсон.
— Як ви не розумієте, що я не мав вибору. Крім того, я зробив це гуманно, він нічого не збагнув і не помітив.
— Гуманно? Яка ж це гуманність?
— Ви не можете дати мені тепер спокій?
— Ще ні. Спершу розкажіть про автобус.
— Добре. А тоді ви підете собі? Обіцяєте?
Ренн глянув на Гунвальда Ларсона й сказав:
— Так, підемо.
— Ніссе зателефонував мені в контору в понеділок уранці. Він був у відчаї, заявив, що переслідувач не спускає його з ока. Я зрозумів, що довго він не витримає. Я знав, що ввечері дружини й служниці не буде вдома. І погода була така, як треба. Діти лягають спати рано, тож я…
— Що ви?
— Я сказав Ніссе, що хочу сам глянути на його переслідувача, сказав, щоб він заманив його до Зоопарку, почекав там на двоповерховий автобус, сів у нього о десятій і проїхав до кінцевої зупинки. За чверть години перед від'їздом він мав зателефонувати мені в контору. Я виїхав з дому о дев'ятій, поставив на стоянці машину, зайшов до контори й там почекав дзвінка. Я не вмикав світла. Ніссе зателефонував, як ми й домовились. Я спустився вниз на вулицю й постояв, поки над'їде автобус.
— Ви набачили те місце раніше?
— Я їздив тим маршрутом удень. Місце було добре, я вважав, що там нікого не буде поблизу, а особливо в дощ. І розраховував, що до останньої зупинки їхатиме всього кілька пасажирів. Звичайно, було б найкраще, щоб в автобусі лишилися тільки Ніссе, його переслідувач, водій та ще одна-дві особи.
— Одна-дві особи, — сказав Гунвальд Ларсон. — А хто саме?
— Однаково хто. Про людське око.
Ренн глянув на Гунвальда Ларсона й похитав головою. Тоді обернувся до Форшберга й запитав:
— І що ви відчували?
— Завжди важко на щось зважуватись. Але в мене така вдача, що коли я щось надумаю зробити, то… — Він урвав на половині речення й сказав: — Ви обіцяли піти собі.
— А в нас така вдача, що ми не дотримуємо обіцянок, — сказав Гунвальд Ларсон.
— Ви мене мучите і ще й брешете, — гірко сказав Форшберг.
— У цій кімнаті ще хтось бреше, — сказав Гунвальд Ларсон. — Отже, ви раніше вирішили вбити Єрансона й молодшого слідчого Стенстрема, чи як?
— Так.
— А звідки ви знали, що Стенстрем поліцейський?
— Я за ним давно стежив. Непомітно для Ніссе.
— Як ви взнали, що він працює на власну руку?
— Його ніхто ніколи не змінював. І я зробив висновок, що він працює сам. Задля кар'єри.
Гунвальд Ларсон хвилину помовчав.
— Ви сказали Єрансонові, щоб він не брав ніяких документів? — нарешті запитав кін.
— Так, ще коли він телефонував мені вперше, я звелів йому не брати ніяких документів.
— Як ви навчилися відчиняти двері автобуса?
— Я стежив, як їх відчиняв водій. А проте я не зразу відчинив їх. Це якийсь інший тип автобуса.
— Де саме ви сиділи в автобусі? Внизу чи вгорі?
— Вгорі. Там більше нікого не було.
— А потім ви зійшли сходами з автоматом?
— Так. Я сховав його під плащ, щоб Ніссе й ті, хто сидів ззаду, нічого не помітили. А все ж таки один пасажир підвівся. До цього треба було бути готовим.
— А коли б автомат відмовив? Наскільки я пам'ятаю, ці старі пукавки часто підводили.
— Я був певен, що він вистрілить. Я знав свою зброю та й перевірив його, коли брав до контори.
— А коли ви його взяли туди?
— За кілька тижнів перед тим.
— Ви не боялися, що хтось його знайде?
— У мої шухляди ніхто не зважиться заглянути, — авторитетно відповів Форшберг. — А крім того, вони замкнені.
— А доти де ви його тримали?
— У валізі на горищі. Разом з іншими своїми трофеями.