Ретельно вибравши таксі, щоб воно якомога більше було схоже на особистий лімузин, він відправився в пансіон до Амантіс. Вона спустилася вниз; одягнула сукню кольору рожі, і орхідеї, мов барви призахідного сонця, розтанули на її фоні.
— Пропоную відправитися в «Казино-готель», — сказав він. — якщо ви не обрали іншого місця…
За ресторанним столиком він глянув на похмурий океан, і його охопила настирлива печаль. Вікна, аби всередині не було холодно, були зачинені, оркестр грав «Калулу» та «Місяць над Південним морем», і на якусь мить, впившись очима в юну красуню, що сиділа навпроти, він відчув себе частиною всюдисущої романтики. Пара не танцювала — і він навіть радів цьому — танець нагадав би про відлуння яскравішої, більш мерехтливої події, яка для них — недосяжна.
Після вечері вони сіли в таксі й годину каталися по піщаних дорогах; за рідкісними деревами час від часу виднівся океан, на поверхні якого відбивалися зірки.
— Джиме! Я хочу сказати вам спасибі, — сказала дівчина, — за все, що ви для мене зробили!
— Будь ласка! Нам, Пауеллам, треба триматися разом!
— Що плануєте робити далі?
— Завтра їду в Тарлтон.
— Дуже шкода, — тихо сказала вона. — Поїдете на своєму авто?
— Доведеться. Його треба перегнати на південь, бо тут за нього добре не заплатять. З ним все гаразд? Ніхто не вкрав його з вашого сараю? — з несподіваною тривогою в голосі запитав він.
Дівчина насилу стримала усмішку.
— Ні.
— Мені дуже шкода... що так вийшло з вами... — хрипким голосом продовжував він. — І ще... Я б сам так хотів потрапити хоча б на один справжній бал! Не треба було вам зі мною вчора залишатися. Може, вони вас через це і не покликали?
— Джиме, — впевнено запропонувала вона, — а нумо сходимо туди, постоїмо на вулиці й послухаємо їхню давню музику! Яка нам різниця, що вони подумають, га?
— Але ж вони виходитимуть на вулицю! — заперечив він.
— Ні. На вулиці холодно. До того ж хіба можуть ті люди вчинити щось гірше, аніж вже сталося?
Дівчина дала адресу водієві, і через кілька хвилин таксі зупинилося біля красивого особняка Медісон Харлан в громіздкому георгіанському стилі, з вікон якого на галявину яскравими плямами світла вихлюпувалися веселощі. Зсередини долинали сміх, і жалібні наспіви фешенебельних духових, і, час від часу, — повільне, загадкове шарудіння безлічі закружених у танці ніг.
— Нумо, підійдемо ближче, — в екстатичному трансі прошепотіла Амантіс. — Мені хочеться послухати музику!
Вони пішли до особняка, намагаючись триматися в тіні високих дерев.
Джима потроху охоплював трепет — раптово він зупинився й схопив Амантіс за руку.
— О це так! — схвильовано прошепотів він. — Ви чуєте?
— Що? Сторож йде? — Амантіс злякано озирнулася.
— Це грає «Саванна-Бенд» Растуса Малдуна! Я їх одного разу чув, і я впевнений, що це вони! Це вони, це «Саванна-бенд»!
Вони підкрадалися все ближче і ближче — спочатку на горизонті замайоріли високі укладки «а-ля-помпадур», потім — акуратно зачесані чоловічі голови й високі зачіски, затим і короткі стрижки, над якими нависали краватки-метелики. Серед безперервного сміху, вже можна було розрізнити якусь балаканину. На ґанку з’явилися дві постаті, швидко надпили зі штофу й одразу пішли назад в будинок. Але Джим Пауелл був зачарований музикою. Його погляд зафіксувався, він рухався, не бачачи, як сліпий.
Вони залізли в якісь темні кущі й стали слухати. Пісня скінчилася.
З океану подув свіжий бриз, і Джим трохи затремтів.
Потім задумливо прошепотів:
— Мені завжди хотілося з ними зіграти. Хоч раз в житті! — його голос став байдужим. — Що ж, ходімо. Думаю, нічого нам тут робити.
Він простягнув їй руку, але замість того, щоб її схопити, вона раптом вилізла з кущів і вийшла на світло.
— Нумо, Джиме, зайдемо всередину! — несподівано мовила вона.
— Що?
Дівчина схопила його за руку; попри те, що він позадкував назад, заціпенівши з жаху через її зухвалість, вона наполегливо потягнула його до дверей особняка.
— Обережно! — ледве вимовив він. — Хтось зараз вийде, і нас помітять!
— Ні, Джиме! — впевнено відповіла вона. — З цього будинку ніхто не вийде — зате двоє зараз туди увійдуть!
— Навіщо? — нічого не розуміючи, вигукнув він, осяяний різкими відблисками ліхтарів біля входу. — Навіщо?
— Навіщо? — передражнила вона його. — А тому, що ці танці — на мою честь!
Він вирішив, що вона збожеволіла.
— Ходімо додому, поки нас ніхто не помітив! — попросив він її.
Вхідні двері розкрилися навстіж, і на ґанок вийшов якийсь пан. З жахом Джим упізнав містера Медісона Харлана.