— Схоже на те, — відгукнувся Маккомас.
— З якого дива? — обурено запитав Дрінквотер. — А ти подумав, який приклад ти подаєш нашим конторським працівникам?
— Хіба міс Джонсон демонструє ознаки дезорганізованості?
— Маю на увазі той час, коли в нас працюватиме більше людей. Ти ж не старець, Маку, за плечима якого життя працелюбного чоловіка. Тобі ж тільки двадцять вісім, як і мені. А що ти робитимеш в сорок років?
— Я приїжджатиму на роботу об одинадцятій все своє життя.
Того ж тижня перші клієнти запросили партнерів на ланч у відомий діловий клуб; найменш значним членом цього клубу був раджа з успішної, могутньої імперії.
— Оглянься, Теде, — прошепотів Маккомас, коли вони виходили з їдальні. — Ось той схожий на борця-професіонала, а цей на актора-кривляку. Той, що за тобою, викапаний водопровідник; є ще візник вугілля й пара ковбоїв — бачиш? Он — хронічно хворий, разом з тим — хижак; той, що праворуч — лихвар. Святий Боже, куди поділися всі бізнесмени, з якими планували зустріч?
На зворотному шляху в контору вони заглянули в невеликий ресторанчик, де зібрався на ланч натовп місцевих клерків.
— Оглянься, Теде, і помітиш людей, які знають правила — думають і діють відповідно до свого стану.
— Гадаю, якщо вони почеплять рожеві вуса й стануть приходити на роботу о п’ятій годині дня, з них вийдуть великі люди, — пожартував Дрінквотер.
— Хіба я мав на увазі вихваляння? Потрібно просто приймати себе таким, який ти є. Нас виховали на казках про чистий аркуш, але хто вірить у них, крім тих, хто потребує віри й надії, щоб не зійти з розуму? Думаю, коли люди засвоять ту істину, що в кожного є свої слабкості, Америка стане більш щасливою країною. Всі риси, притаманні двадцятиоднорічним, зазвичай залишаютьс й надалі.
У будь-якому разі, риси характеру Маккомаса залишилися сталими. Генрі Маккомас не погодився б пообідати з клієнтом в поганому ресторані заради тризначної угоди, не скоротив би час своєї трапези заради чотиризначної угоди та не скасував би її взагалі заради угоди п’ятизначної. І попри всі ті примхи, експортна фірма, в якій він був власником сорока дев’яти відсотків акцій, почала посилено постачати Південну Америку локомотивами, динамо-машинами, колючим дротом, гідравлічними двигунами, підіймальними кранами, гірським обладнанням та іншими атрибутами цивілізації. У 1913 році, коли Генрі Маккомасу виповнилося тридцять чотири, він був власником будинку на 92-й вулиці й планував наступного року заробити тридцять тисяч доларів. Але через абсолютно неочікуване замовлення з Європи — предметом якого аж ніяк не був рожевий лимонад — з’явилася можливість подвоїти дохід. Прибув агент із закупівель британського уряду, за ним його колеги з Франції, Бельгії, Росії та Сербії; під наглядом Дрінквотера й Маккомаса була зібрана частина товару. З’явився шанс стати багатіями. Та в справу несподівано втрутилася жінка — дружина Генрі Маккомаса.
Стелла Маккомас була дочкою дрібного торговця сіном і зерном з околиці Нью-Йорка. Батькові не щастило, він вічно балансував на межі краху, так що дитинство Стелли пройшло під тінню тривоги. Пізніше, коли Генрі Маккомас завів справу в Нью-Йорку, Стелла заробляла викладанням фізкультури в одній з середніх шкіл міста Ютика. Як наслідок, дівчина вступила в шлюб з вірою в ряд певних суворих правил, що стосувалися догляду за тілом, та ще з перебільшеними страхами перед нещастями.
У перші роки жінка була настільки вражена швидкими успіхами свого чоловіка, настільки поглинена турботою про дітей, що страждаючи від провінційної обмеженості, уявляла свого коханого в ролі святенника й захисника. Але діти підросли, дівчинка вже одягала сукні та носила у волоссі банти, хлопчика віддали під опіку англійської няні, і в Стелли стало більше часу для того, щоб придивитися до чоловіка. Його ледачі звички, надмірна вага, цілеспрямованість, що вже зводила з розуму — перестали здаватися їй атрибутами успіху; то були його особливості характеру.
Якийсь час Генрі не звертав особливої уваги на її натяки щодо дієти, щодо зміни розпорядку дня й не зважав на заздрісні зіставлення його звичок з усталеними зразками. Та все змінилося одного ранку, коли Маккомас помітив, що подана йому кава зовсім позбавлена смаку.