— Я не можу пити цей напій — вже як тиждень кава ні риба ні м’ясо, — скаржився він. — І чому ти приносиш з кухні готову чашку? Я хочу сам додавати вершки та цукор.
Стелла уникла відповіді, але пізніше Генрі повернувся до цієї розмови:
— Стосовно кави. Ти ж пам’ятатимеш, що сказати Розі?
Раптом вона розпливлася в невинній посмішці.
— Хіба не почуваєшся краще, Генрі? — радісно запитала вона.
— Що?
— Безтурботно, спокійно?
— Хто сказав, що я був стурбований, чи неспокійний?
— Ну ось, — жінка переможно глянула на нього. — Ти смієшся над моїми теоріями, але цього разу тобі доведеться визнати, що вони таки працюють. Ти почуваєшся краще, бо вже тиждень не п’єш каву з цукром.
Генрі недовірливо втупився в неї.
— Що я пив?
— Каву з сахарином.
Він обурено піднявся з місця й жбурнув газету на стіл.
— Я мав би здогадатися, — спалахнув він. — Всі ці трюки з готовою кавою з кухні. Що таке, чорт забирай, сахарин?
— Це замінник для тих, хто схильний до повноти.
Якусь мить чоловік готовий був зірватися з люті, та потім опустився на стілець, здригаючись від сміху.
— Тобі пішло на користь, — з докором промовила дружина.
— Гаразд, надалі я без цієї користі обійдуся, — похмуро відгукнувся чоловік. — Мені тридцять чотири, і за десять років я не хворів жодного дня. Я знаю свій організм з голови до п’ят — ти так свого не знаєш.
— Генрі, ти не провадиш здоровий спосіб життя. Організм твій тобі це скаже після сорока.
— Сахарин! — Генрі знову вибухнув реготом. — Сахарин! Я думав, це засіб, щоб утримати людину від спиртного. Знаєш, бувають такі...
Стелла несподівано розлютилася:
— Чом би й ні? Має бути соромно — в такому віці та такий опасистий. Якби ти хоч трохи займався фізкультурою й не валявся цілий ранок в ліжку, цього б не сталося...
— Якби я хотів бути фермером, — холоднокровно заперечив чоловік, — я б не виїжджав з дому. Питання з сахарином на сьогодні вирішене — зрозуміло тобі?
Їхнє фінансове становище все більше покращувалося. До другого року війни вони вже придбали лімузин та власного водія, а ще мріяли про затишний літній будиночок на березі затоки Лонг-Айленд. Місяць за місяцем через бухгалтерські книги Дрінквотера й Маккомаса протікав наростальний потік матеріалів, що живили невгасимий вогонь по той бік океану. Штат клерків потроївся, в офісі панувала атмосфера, заряджена енергією та підприємливістю, і навіть Стелла використовувала будь-який привід, щоб заглянути туди в другій половині робочого дня.
Одного разу, на початку 1916 року, вона зайшла туди, дізналася, що містер Маккомас відлучився, і попрямувала вже до порога, але зустріла Теда Дрінквотера, що виходив з ліфта.
— О, Стелло! — вигукнув він. — А я про тебе тільки й згадував вранці.
Дрінквотер і Маккомас були друзями — якщо не найкращими, то все ж досить близькими. Коли б не приятелювання чоловіків, дружини навряд чи здружилися б, втім всі четверо зверталися один до одного на ім’я — Генрі, Тед, Моллі й Стелла, — і ось уже десять років, як щомісяця влаштовували спільні обіди, за якими намагалися підтримувати щиросердні розмови. Після обіду пари бралися до безжального обговорення інших, не вбачаючи, однак, у цих розмовах якоїсь нелояльності.
Вони звикли один до одного, а тому Стелла трохи здивувалася, побачивши, з якою зацікавленістю звернувся до неї Тед Дрінквотер.
— Я хотів з тобою поговорити, — заявив він у своїй звичайній манері, без натяків. — Не буде вільної хвилинки? Не могла б зайти до мого офісу?
— Ну, гаразд.
Коли вони, поміж рядами друкарок, прямували до скляної таблички з написом «ТЕОДОР ДРІНКВОТЕР, ПРЕЗИДЕНТ», Стелла мимоволі подумала, що він більше скидається на бізнесмена, ніж її чоловік. Президент був стрункий, підтягнутий, швидкий у рухах. Його очі пильно оглядали контору, немовби оцінюючи на ходу старання кожного клерка й кожної стенографістки.
— Сідай, Стелло.
Вона забарилася, відчуваючи невиразне занепокоєння.
Дрінквотер насупився.
— Мова йтиме про Генрі.
— Він захворів? — хутко спитала вона.
— Ні. Взагалі не про це, — Тед завагався. — Стелло, я завжди вважав тебе дуже розсудливою жінкою.
Вона чекала.
— Вже понад рік думаю про це. Ми з ним так часто про це сперечалися, що навіть стали гірше ставитися один до одного.
— Справді? — Стелла нервово моргнула.
— Маю на увазі бізнес, — коротко пояснив Дрінквотер. — Прохолодні стосунки з діловим партнером — дуже неприємна справа.