Маккомас зголоднів. Він вагався між двома варіантами: розпорядитися, щоб економка принесла холодну курку й хліб з маслом, чи одягнутися й піти в ресторанчик за рогом. Рука, ліниво потягнувшись до дзвоника, застигла в повітрі: Маккомаса здолала приємна знемога, голова вже не розколювалася від болю, що мучила його весь день.
Тут він згадав, що треба прийняти аспірин, встав і ступив до комода за ліками, але виявив, що на подив ослаб після гарячої ванни. Ступивши крок-другий, він несподівано радше звалився, а не впав на ліжко. Слабке почуття тривоги охопило його, і тут голову немов скувало залізним обручем, від чого тіло затремтіло від болю. Треба зателефонувати місіс Коркоран, вона покличе лікаря. Зараз він протягне руку й дотягнеться до дзвіночка. Ще мить… Маккомас був вражений свою нерішучістю, але зрозумів причину й пронизливо скрикнув. Воля вже послала мозку сигнал, і той передав його руці. Але рука не послухалася.
Він перевів погляд на руку. Досить бліда, розслаблена, нерухома, вона лежала на стьобаній ковдрі. Він знову дав команду, відчув, як напружилася від зусилля шия. Рука залишилася нерухомою.
— Затекла, — подумав він, однак стривожився. — Скоро пройде.
Маккомас спробував лівою рукою дотягнутися до правої, щоб промасажувати оніміння, але ліва з разючою байдужістю відмовилася покинути свою сторону ліжка. Він спробував підняти ногу... коліна...
Через кілька секунд з нього вирвався нервовий смішок. Щось було в тому кумедне — він не в змозі порухати власною ногою. Мовби чужа нога, мовби нога уві сні. На мить ледь не повірив у фантастичне припущення, що перебуває уві сні. Але ж ні — реальність кімнати була безпомилковою.
— Це кінець, — думав він: майже без страху, без емоцій. — Ця дивина, що б там воно не було, але огортає мене. Через хвилину я помру.
Пройшла хвилина, і ще одна, але нічого не трапилося, нічого не рухалося, окрім стрілки, обтягнутого в шкіру годинника на комоді, яка повільно підкрадалася до позначки сім хвилин по сьомій. Маккомас швидко поводив головою з боку на бік, струснув нею, мов бігун, який помахує ногами, розігріваючи м’язи. Але тіло не відповідало — лиш злегка підіймалася й опускалася від дихання грудна клітка та ще трохи тріпотіли його безпомічні кінцівки від того, що похитувалося ліжко.
— Допоможіть! — крикнув він. — Місіс Коркоран! Місіс Коркран... на допомогу! Місіс Корк...
Відповіді не було. Напевно, вона була на кухні. Докричатися неможливо, залишається лиш дзвіночок і два фути над головою. Нічого не вдієш — тільки лежати, допоки не пройде, поки не помре, чи поки хтось не постукає у двері й поцікавиться що з ним.
Стрілки годинника все бігли, от вже й минула дев’ята година. За два квартали звідси четверо членів комісії, повечерявши, подивилися на годинник, прихопили портфелі й викотилися у вересневі сутінки. Приватний детектив, що стояв за дверима, кивнув і зайняв місце біля водія в лімузині, що на них очікував. Один з чоловіків назвав адресу: 92-га вулиця.
Через десять хвилин будинком пролунав розкотистий дзенькіт, що лився з дверей. Якщо місіс Коркоран зараз у кухні, вона його теж почує. І навпаки, якщо вона у своїй кімнаті, за зачиненими дверима, вона не почує нічого.
Маккомас чекав, напружено ловлячи слухом кроки. Пройшла хвилина. Дві хвилини. Дзвіночок задзвенів знову.
— Місіс Коркоран! — відчайдушно крикнув Маккомас.
На чолі його виступив піт, стік вниз, по складках шиї. І знову чоловік з усіх сил з боку в бік покрутив головою, а воля доклала всіх зусиль, аби розбудити тіло до життя. Ні руху, ні звуку, хіба що третя трель дзвіночка, яка цього разу звучала наполегливо й тривало та лунала доленосною сурмою над вухом.
Раптом чоловік, зриваючи голос, почав лаятися й взивати по черзі то до місіс Коркоран, то до ділових партнерів, закликаючи їх зламати двері. Слова були благальні, сповнені проклять й пояснень. Саме коли зупинився — дзвінок стих; в будинку знову запанувала тиша.
Трохи згодом четверо гостей повернулися в лімузин і поїхали на південний захід, у порт. Цю ніч вони збиралися провести на борту судна. Чоловіки надовго засиділися за паперами, які потрібно було відправити в місто, та ще довгий час, після того, як останній з них провалився в сон, Генрі Маккомас лежав в пітьмі й відчував, як краплі поту стікають з шиї та чола. Може, піт виступив і по всьому тілу. Він же ж не міг визначити.