Ван Кемп писав реклами, досліджував маєтності та виконував такі невиразні завдання, що позначалися фразою: «Цим нехай займеться Ван Кемп». Він, своєю надмірною метушливістю, створював враження того, що старається більше, ніж необхідно; інші, спостерігаючи за його крикливістю та пустою мотаниною, називали Ван Кемпа шарлатаном й заявляли, що він завжди помиляється.
— Та що ж трапилося з вами, парубки? — одного дня запитав його Генрі Маккомас. — Схоже, бізнес для вас — це якісь фокуси, винайдені десь у тисячу дев’ятсот десятому, про які ніхто й ніколи не чував. Щоб розглянути якусь ділову пропозицію, ти неодмінно повинен перекласти її на свою власну новітню мову. Що ти розумієш, кажучи, що хочеш «продати» мені якусь пропозицію? Ти маєш на увазі висловити її, чи просиш за неї грошей?
— Це просто мовленнєвий зворот, містере Маккомасе.
— Тоді не обманюй себе, що це має ще якісь значення. Діловий розум — це звичайнісінький собі розум, обумовлений твоїми власними здібностями. І нічого більше.
— Те ж саме говорив містер Кодман, — лагідно погодився Макс Ван Кемп.
— Ймовірно, він має рацію. Послухай... — Маккомас примружив очі. — Як ти поставишся до того, щоб пристати на невеличке змагання між тобою й цим джентльменом? Переможцю вручаю п’ять тисяч доларів.
— Із задоволенням, містере Маккомасе.
— Дуже добре. Тоді слухай. У нас є роздрібні магазини залізних товарів у всіх містах Огайо й Індіани з населенням понад тисячу осіб. Якийсь хлопець на прізвище Мактіг запозичив цю ідею — він взявся за міста з населенням від двадцяти тисяч, і тепер у нього мережа більша за мою. Я хочу оскаржити його першість у таких містах. Кодман відправився в Огайо. Ти, скажімо, візьмеш собі Індіану. Пробудеш там півтора місяця. Відвідаєш у цьому штаті всі міста з населенням більшим, ніж двадцять тисяч, знайдеш кращі магазини залізних товарів і купиш їх.
— А що, якщо кращий купити не вийде?
— Роби що зможеш. Час втрачати не можна, цей Мактіг добряче нас випередив. Чи зможеш виїхати сьогодні ж?
Маккомас взявся давати подальші інструкції, Ван Кемп не міг знайти собі місця з нетерплячки. Він уже засвоїв, що від нього вимагали, і поспішав у дорогу. Але спершу він хотів поставити Гонорії Маккомас те саме питання.
Віковічна відповідь знову переслідувала парубка: дівчина знала, що вийде заміж за Рассела Кодмана, тільки-но дочекається пропозиції від нього. Часом, залишаючись з Кодманом наодинці, її тіло тремтіло від хвилювання, бо вона відчувала, що час настав — через мить романтичне зізнання злетить з його вуст. Вона не відала, якими будуть ті слова любові, не могла їх і уявити, втім була певна, що вони сповняться бентежністю й незвичайністю, на відміну від спонтанних благань Макса Ван Кемпа, якого знала з голови до п’ят.
Дівча нетерпляче очікувало повернення Расселла Кодмана з Заходу. Цього разу, якщо він промовчить, вона заговорить сама. А, може, він і не хоче її насправді, може, душа його горнеться до іншої. Тоді вона вийде за Макса Ван Кемпа й зробить його нещасним, демонструючи, що молодик отримав лиш уламки її розбитого серця.
Півтора місяця непомітно підійшли до кінця, і Расселл Кодман повернувся в Нью-Йорк. Він повідомив батькові Гонорії, що того вечора має намір з нею побачитися. Знемагаючи від хвилювання, Гонорія тільки те й робила, що під різними виправданнями бігала до парадних дверей. Нарешті задзвенів дзвоник, у хол вийшла покоївка й впустила відвідувача.
— Максе! — скрикнула Гонорія.
Макс зробив крок їй назустріч, і вона побачила, що обличчя його втомлене й бліде.
— Вийдеш за мене? — запитав він без зайвих слів.
Гонорія зітхнула.
— Вкотре?
— Я вже не рахую, — весело мовив він. — Але я ще й не починав. Наскільки правильно я розумію, ти відмовляєшся?
— Так, вибач.
— Чекаєш на Кодмана?
Вона насупилася.
— Це не твоя справа.
— А де твій батько?
Гонорія мовчки тицьнула пальцем у бік бібліотеки, не воліючи й слова більше промовити.
Макс увійшов у бібліотеку, Маккомас звівся із-за столу.
— Ну що? — запитав він. — Як успіхи?
— А як успіхи в Кодмана?
— Непогано. Він купив вісімнадцять магазинів — частина з них якраз ті, за якими полював Мактіг.
— Я це передбачав, — кивнув Ван Кемп.
— Сподіваюся, ти не відстаєш.
— Ні, — зітхнув Ван Кемп. — Відстаю.
— А що сталося? — Маккомас зі задумливим виглядом повернув своє важке тіло в сидяче положення.
— Зрозумів, що це марно, — трохи помовчавши, відповів Ван Кемп. — Не знаю, які місця Кодман вибирав в Огайо, але, коли справи там настільки погані, то воно й копійки не варте. У тих містах, з населенням по двадцять тисяч, десь три хороші магазини залізних товарів. Господар одного не бажає продавати через місцевого оптовика, господар іншого продав магазин Мактігу — все, що залишилося, це крамнички на розі. Хочеш хороший магазин — збудуй його сам. Я одразу знав, що все намарно, — він змовк. — Скільки магазинів купив Кодман?