З магнетизмом стрілки компаса голова Джейкоба повернулася до лави підсудних, і він знову втупився на величезне, пусте обличчя вбивці, оздоблене червоними очима кнопками. Це була місіс Чойнскі, уроджена Делаханті, і за волею долі сталося так, що одного прекрасного дня вона схопила сокиру для м’яса й порубала на частини свого коханця — моряка. Пухкі руки, що тримали знаряддя вбивства, тепер безупинно крутили чорнильницю; часом обвинувачена з нервовою посмішкою ковзала поглядом по натовпу.
Джейкоб спохмурнів і швидко озирнувся; йому попалося на очі гарне обличчя, яке тут же загубилося в натовпі. Це обличчя проникло в куточок його підсвідомості, коли він уявляв собі місіс Чойнскі за справою; але тепер розчинилося в нерозрізненій масі. Це було обличчя темного ангела — з ніжними променистими очима й білою, бездоганною шкірою. Двічі він обвів поглядом кімнату, потім забув про личко, прийняв напружену незручну позу й розчинився в очікуванні.
Присяжні винесли вердикт «вбивство першого ступеня»; місіс Чойнскі пропищала: «О боже!» Оголошення вироку перенесли на наступний день. Повільно, ритмічно погойдуючись, натовп повалив за поріг, назустріч серпневому вечорові.
Джейкоб побачив те обличчя ще раз й зрозумів, чому не вдавалося впиватися ним раніше. Личко належало молодій панянці, що сиділа біля лави підсудних, і кругла, мов повний місяць, фізіономія місіс Чойнскі, ховала його від натовпу. Тепер ясні, променисті очі блищали від сліз, а нетерплячий молодик зі сплющеним носом намагався привернути увагу, торкаючись її плеча.
— Ох, йди собі! — пробурмотіла дівчина, роздратовано відмахнувшись від його руки. — Дай мені спокій, зрозуміло? Відчепися! О Боже!
Чоловік глибоко зітхнув й відступив. Дівчина обійняла застиглу в нерухомості місіс Чойнскі, і якийсь глядач, що затримався біля зали суду, шепнув Джейкобу, що вони сестри. Потім місіс Чойнскі повели зі сцени (при всій абсурдності, вигляд у неї був такий, ніби вона відправляється на якусь важливу зустріч), дівчина сіла за стіл і почала пудрити обличчя. Джейкоб чекав; чекав і молодик зі сплющеним носом.
Тут до Джейкоба підскочив поліцай-сержант, і Джейкоб дав йому п’ять доларів.
— Господи святий! — покривилася дівчина молодику. — Коли ж ти відчепишся від мене? — вона звелася. Її роздратування поширювалося незрозумілими вібраціями по всьому залу. — Кожен день одне й теж!
Джейкоб підібрався ближче. Молодик поспіхом забелькотів:
— Міс Делаханті, ми були більш ніж щедрими з вами та вашою сестрою, і я прошу тільки, щоб і ви, зі свого боку, виконали ваші зобов’язання за контрактом. Наш номер йде в друк...
Міс Делаханті в розпачі повернулася до Джейкоба:
— Можете собі уявити? Тепер їм треба фотокартку моєї сестри, а там вона разом із матір’ю.
— Ми виріжемо вашу матір.
— Все одно мені потрібна ця фотографія. Це все, що від неї залишилося.
— Я обіцяю, що завтра поверну вам світлину.
— Ох, як же мені все це набридло, — дівчина знову звернулася до Джейкоба, вбачаючи в ньому не чоловіка, а якусь смутну, нерозбірливу частину маси. — У мене навіть очі розболілися, — вона клацнула зубами, висловлюючи вищу ступінь презирства.
— Міс Делаханті, мене чекає на вулиці машина, — несподівано промовив Джейкоб. — Хочете, я відвезу вас додому?
— Гаразд, — погодилася вона байдуже.
Газетяр припустив, що ці двоє знайомі; тихим голосом продовжуючи суперечку, він рушив з ними до дверей.
— Кожного дня одне й те ж, — розпачливо протягнула міс Делеханті. — Ох вже ці газетярі!
На вулиці Джейкоб зробив знак шоферові, той підігнав ближче великий відкритий автомобіль яскравого кольору, вистрибнув назовні й відчинив дверцята; репортер побачив, що фотографія вислизає від нього, і, ледь не плачучи, зайшовся в молитвах.
— Йди та стрибни з мосту! — крикнула йому міс Делеханті, сідаючи в авто. — Йди та втопися!
Ця порада мала таку надзвичайну силу, що Джейкоб пошкодував про обмеженість словника місіс Делеханті. Він не тільки уявив собі, як злощасний журналіст кидається в Гудзон, але й застигнув у переконанні, що міс Делаханті обрала єдино правильний і ефективний спосіб, аби його позбутися. Залишивши газетяра, якому відтепер судилося стати на прю з доленосною стихією води, авто покотилося вулицею.
— Спритно ви з ним розправилися, — сказав Джейкоб.
— Авжеж, — погодилася дівчина. — Якщо мене розлютити, я нікого не злякаюся. Як ви думаєте, скільки мені років?
— Скільки вам років?
— Шістнадцять.
Дівчина серйозно глянула на нього, очікуючи подиву. Її обличчя, личко святої, пристрасної Мадонни, несло свою крихкість крізь тлінний прах вечора. Досконалий нарис її губ не тремтів під час дихання; Джейкоб ніколи не бачив нічого білішого й бездоганнішого за її гладку шкіру, сяйливого і яскравого, ніж її очі. Власна, добре організована особистість вперше в житті здалася йому грубою й поношеною, коли він раптово упав на коліна перед цим храмом свіжості.