Джим сіпнувся, мовби мав намір щодуху втекти з цього місця. Але господар будинку, радо розкривши обійми, став спускатися по сходах до Амантіс.
— Нарешті, вітаю! — вигукнув він. — Де в біса вас носило? Кузина Амантіс… — він поцілував її й з усією сердечністю звернувся до Джима. — А щодо вас, містере Пауелле, — продовжив він, — аби компенсувати запізнення, вам слід пообіцяти, що приєднаєтеся до оркестру — хоча б на одну пісню!
Всюди в Нью-Джерсі було тепло — за винятком тієї частини штату, що лежить під водою й має значення лиш для риб. Туристи, що проїжджали по довгих дорогах серед зеленавих полів, зупиняли автомобілі перед просторим старомодним заміським особняком, дивилися на пофарбовані в червоний колір гойдалки на галявині, на широку тінисту веранду, зітхали та їхали далі — дещо повернувши кермо в інший бік, аби не зачепити чорного, як смола, слугу, що вибіг на дорогу. Цей слуга за допомогою молотка й цвяхів лагодив старий автомобіль, позаду якого гордо майорів прапорець із написом «місто Тарлтон, штат Джорджія».
Дівчина з жовтавим волоссям та рум’яним личком лежала в гамаку й мала такий вигляд, мовби будь-якої миті її міг здолати сон. Поруч із нею сидів джентльмен у надзвичайно тісному костюмі. Дівчина разом із джентльменом вчора приїхали з модного курорту в Саутгемптоні.
— Коли ви з’явилися тут вперше, — говорила вона, — я вирішила, що більше ніколи вас не побачу, тому й придумала історію про цирульника й так далі. Насправді у вищому світі я буваю досить таки часто — з кастетом чи без нього. Цієї осені я стаю дебютанткою.
— Так, для мене це хороший урок! — сказав Джим.
— І так сталося, — продовжила Амантіс, кинувши на нього стурбований погляд, — що мене запросили в Саутгемптон в гості до кузенів. А коли ви сказали, що поїдете туди, мені захотілося дізнатися, що ж ви таке придумали? Ночувала завжди в Харланів, а кімнату в пансіоні зняла, щоб ви ні про що не здогадалися. На тому поїзді, на якому я мала приїхати, я не приїхала, тому що треба було приїхати раніше й попередити всіх знайомих, щоб прикинулися, ніби мене не знають.
Джим звівся, з розумінням киваючи головою.
— Гадаю, що нам з Гюго варто виїжджати. Поки не стемніло, треба дістатися до Балтимору.
— Це далеко.
— Сьогодні мені хотілося б заночувати вже на Півдні, — просто відповів він.
Вони разом пішли по доріжці, повз ідіотську статую Діани на галявині.
— Бачте, — м’яко додала Амантіс, — тут у нас не обов’язково бути багатієм, аби стати членом вищого світу — так само, як і у вас в Джорджії… — вона раптом замовкла. — Ви ж приїдете наступного року, щоб знову відкрити Академію?
— Ні, мем, не приїду. Цей містер Харлан вже сказав мені, що я можу навіть не закриватися, але я сказав йому «ні»!
— А ви... А ви що-небудь заробили?
— Ні, мем, — відповів він. — Але відсотків з моїх грошей якраз вистачить, щоб доїхати додому. Своєму капіталу я дав спокій. Були часи, коли з грошима велося краще, але жив я на широку ногу та ще треба було платити за оренду, і за обладнання, і ще музикантам. І, окрім того, довелося повернути ті гроші, які учні заплатили за наступні уроки.
— Не варто було! — обурено скрикнула Амантіс.
— Вони й не хотіли, але я сказав, що це обов’язково!
Він ще вирішив змовчати про те, що містер Харлан намагався пред’явити йому чек.
До автомобіля вони підійшли якраз тоді, коли Гюго забив останній цвях. Джим відкрив кишеню на дверцятах і дістав звідти сулію без етикетки, в якій хлюпала каламутна рідина.
— Хотів купити вам подарунок, — ніяково промовив він, — однак гроші скінчилися ще до того, як зміг його вибрати, тому вирішив, що пришлю вам щось з Джорджії. А це вам невеличкий сувенір на пам’ять. Вам, звісно, пити не личить, та, можливо, коли ви вийдете у світ, вам захочеться показати всім цим молодикам, що таке справжня південна маїсова горілка!
Вона взяла пляшку.
— Дякую вам, Джиме.
— Та немає за що! — він обернувся до Гюго. — Що ж, нам пора. Віддай леді молоток!
— Ох, залиште його собі! — зі сльозами на очах мовила Амантіс. — Прошу вас, пообіцяйте що завітаєте ще!
— Можливо.
На мить він звів погляд на її волосся кольору пшениці та блакитні очі, трохи сонні й оповиті серпанком від сліз. Потім сів у автомобіль, і як тільки його нога вперлася в зчеплення, південець різко змінився.
— Кажу вам «до побачення», мем! — випалив він з разючою гідністю. — На зиму ми від’їжджаємо на Південь!
Чоловік махнув солом’яним капелюхом, вказуючи в бік Палм-Біч, Сент-Огастін, Маямі. Його вірний слуга покрутив заводну ручку двигуна, сів на своє місце та почав трястися разом з автомобілем, який піддався вібрації.